Україна в польських зовнiшньополiтичних доктринах
Погляди бiльшостi польських полiтикiв кiнця ХIХ — початку ХХ ст. базувалися на переконаннi у необхiдностi вiдродження польської держави у її iсторичних кордонах, де українськi землi будуть органiчною часткою Речi Посполитої 1. Представники рiзних полiтичних кiл лише по-рiзному бачили шляхи вiдродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.
Одна з найбiльш популярних концепцiй була сформульована табором нацiонал-демократiв, т.зв. ендекiв, лiдером яких був видатний польський полiтичний дiяч i публiцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, «Думки сучасного поляка» (1903), «Нiмеччина, Росiя i польська проблема» (1908), «Польська полiтика i вiдродження держави» (1925) та iн., вiн обґрунтував iдею «iнкорпорацiї», тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередоднi Першої свiтової вiйни iдея набула свого завершеного вигляду. Згiдно з нею, українцям, як народу «неiсторичному», «недержавному», вiдмовлялося в правi на свою державу.
Обґрунтовуючи свої погляди, нацiонал-демократи доводили, що українцi за останнi столiття нiчим не виявили себе нi державно-полiтично, нi культурно, були пасивним, iнертним елементом, нездатним до самостiйного державно-творчого життя.
«Там, де ми можемо примножити свої сили i свою цивiлiзацiйну працю, поглинаючи iншi елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не може заборонити нам того, а дiяти так, то навiть наш обов’язок» 2. Разом з тим, враховуючи реалiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., вiн вважав за нонсенс програму вiдновлення Польщi в кордонах 1772 р. Це був принциповий вiдхiд вiд iсторичної традицiї. На думку ендекiв iнкорпорувати слiд було стiльки «схiдних», у тому числі й українських земель, скiльки можна «проковтнути», скiльки можна поступово повнiстю полонiзувати, перетворивши Польщу на мононацiональну державу. Такими територiями вважалися Схiдна Галичина, Волинь i Подiлля.
Iншi українськi землi, на думку ендекiв, мали вiдiйти до Росiї, в якiй вони вбачали противагу нiмецькому гегемонiзму. Але й при цьому, нацiонал-демократи планували подальшу полонiзацiю українцiв, що опиняться у складi Росiйської iмперiї. Утворення Радянської Росiї додало арґументiв ендекам. Модернiзуючи iдею antemurale (Польща — форпост i передмурок християнства у його протистояннi зi Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу мiсiю в охоронi захiдної цивiлiзацiї вiд бiльшовицької загрози.
Таким чином, у полiтичних доктринах однiєї з найавторитетнiших i найвпливовiших полiтичних сил польського суспiльства першої половини ХХ ст. — нацiонал-демократiї — незалежнiй Українi мiсця не було.
Не менш впливовою i популярною, нiж концепцiя ендекiв, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пiлсудського — найавторитетнiшого польського полiтичного дiяча ХХ ст. Суть цiєї програми в тому, щоб у результатi повалення царизму i розпаду Росiйської iмперiї створити у Схiднiй Європi, велику, сильну i мiцну Польщу. Передбачалося, що вiдроджена Рiч Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увiйдуть польськi, литовськi, бiлоруськi i українськi землi. Провiдна роль, звичайно, вiдводилася польському етнiчному, полiтичному, економiчному i культурному елементу.
Незважаючи на те, що програма не давала вiдповiдi на запитання, що робити, коли народи не захочуть об’єднатися в складi Речi Посполитої, соцiалiсти декларували добровiльне входження до складу майбутньої держави. Наступнi часи засвiдчили еволюцiю окремих дiячiв ППС, якi вiдмовляли деяким народам у правi вирiшувати самостiйно свою долю.
Отже, двi впливовi i популярнi польськi полiтичнi доктрини щодо України — «iнкорпорацiйна» i «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на iґноруваннi прав українського народу на самовизначення i висували претензiї на володiння українськими землями. Iншi концепцiї не вiдiгравали значущої ролi.
§1. Українська незалежнiсть як загроза цiлiсностi Польщi
Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблинi Польської республiки ознаменувало завершення багатолiтнiх зусиль польського народу в справi вiдродження своєї державностi. Зазначимо, що ще на етапi пiдготовки до проголошення незалежностi полiтичнi сили у Польщi уважно стежили за подiями в Українi i навколо неї i гостро реаґували тодi, коли, на їхню думку, ситуацiя не вiдповiдала або загрожувала майбутнiм польським державним iнтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини i Пiдляшшя до Української Народної Республiки та щодо виокремлення Схiдної Галичини i Буковини в окремий коронний край).
Подiї 1918–1921 рр. яскраво засвiдчили, що польська держава своєю практикою послiдовно реалiзовувала напрацьованi польськими полiтичними силами доктрини i концепцiї в українському питаннi.Не заглиблюючись у пiдробицi, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Захiдно-Українську Народну Республiку новоповстала польська держава буквально задушила в ходi українсько-польської вiйни (1918–1919 рр.) за Схiдну Галичину. Поляки не побачили в патрiотичному злетi українцiв нацiонально-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подiбного до польського вiдродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвiчних (як вони гадали) польських землях i який загрожував територiальнiй цiлiсностi новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Схiднiй Галичинi незалежної української держави. I в цьому усi полiтичнi сили тогочасного польського суспiльства були єдинi.