Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві
Неспроста Олександр Довженко, допущений свого часу в "святая святих" комуністичного пантеону, назвав офіційних авторів цього вирішення - Каракіса і Ланґбарда - "халдеями невблаганними".Другий такий самий будинок, симетричний споруді ЦК, чогось так і не звели. Справжніх причин цього ми досі не знаємо. Адже невдале архітектурно-містобудівне вирішення не могло вплинути на здійснення планів комуністичної верхівки.
Ймовірно, однією з основних причин було те, що керівні комуністи, причетні до створення урядового центру, на момент завершення будівництва першого корпусу (весна 1938 року) втратили не лише свої посади, а й життя і на їхнє місце прийшли нові люди. Більшість функціонерів, що вирішувала долю собору, - П.Постишева, В.Балицького, В.Затонського, Я.Письменного, Г.Бордона - розстріляли їхні ж спільники в 1937-1938 роках. Кодло бісівське дістало те, що заслужило.
Підсумки підбив 1957 року в канадському Торонто колишній однопартієць Ульянова-Леніна: "Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари-кочівники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською "мудрістю нашого прогресивного віку", вони знають, що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої - Київ. Вони знали, в чім джерело нашої мілітарної і духової сили. З своєю шаманською хитрістю задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ. В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Лютого, хан Менґлі-Ґірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові - золотий келих з диском з нашої Святої Софії [...] Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський монастир, храм патрона Києва, переможця Змія, оборонця від усіх нечистих сил, архістратига воїнства небесного. Кодло бісівське в Кремлі знало і знає, в чім таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший Дух, страшний для них і невблаганний, з-під знака Хреста" (18).
Навряд чи знали ці слова Дмитра Донцова ті люди, які в запальних дискусіях 80-х років з'ясовували доконечну потребу відродження зруйнованих і знівечених святинь. Але далі сталося так, як і передбачав Д.Донцов: "Все починається з містики, і все кінчається політикою. Але безплідною є остання без першої".
Національне пробудження закономірно поставило на порядок денний проблему реабілітації всього, знищеного окупантом, - і людей, і храмів. Протягом 1984 - 1989 років опрацьовано два засадничо відмінні проекти відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври, проте жоден із них не вдалося реалізувати внаслідок необорних технічних, а головне - політичних перешкод. Учені й фахівці нібито не спромоглися порозумітися між собою щодо технічних розв'язань; але насправді тодішній режим, попри прихильні словесні декларації, не був зацікавлений у відродженні знищених ним же святинь.
Уже за часів незалежності між фахівцями розгорілася гостра дискусія щодо припустимості відбудови зруйнованих давніх храмів. Відомий історик архітектури Наталія Логвин зайняла безкомпромісну позицію: те, що зруйновано - значить назавжди. Тож відтворення, приміром, Михайлівського Золотоверхого собору - не що інше, як фальсифікація історії (19). Однак більшість фахівців дотримується іншого погляду, сформульованого Ларисою Скорик: "Вибираємо відродження" (20).
Аби покласти край полеміці й опрацювати концептуальний підхід до такої складної справи, Міністерство культури України 1994 року провело науково-практичний семінар "Відтворення втрачених пам'яток: історичний і правовий аспекти" (21), за результатами якого вперше на офіційному рівні ухвалено методичні рекомендації з відтворення втрачених пам'яток. Провідні фахівці пам'яткоохоронної справи зазначили, що відродження знищених храмів - це не інтелігентська забаганка, а нагальна суспільна потреба, бо українська духовна спадщина в XX столітті зазнала безпрецедентного нищення. Водночас при натурному повномасштабному відтворенні зруйнованих храмів виникають проблеми, що ставлять цю діяльність на межу, за якою розпочинається фальсифікація культурних цінностей. Тож загалом відтворені храми не можуть визнаватися повновартісними пам'ятками історії та культури, а набувають значення лише символів певних історичних епох. Стосовно відтворення втрачених старовинних храмів не можна встановлювати правил, придатних на всі випадки. Щоразу питання слід розв'язувати з урахуванням усіх аспектів конкретної ситуації, а саме: історико-культурного значення, містобудівної діяльності, документальності та композиційної узгодженості з довкіллям.Неприпустимим вважається натурне повномасштабне відтворення втрачених унікальних пам'яток у первісному вигляді або ж на підставі гіпотез і аналогій. Щодо цього непорушною лишається засада Венеційської хартії 1964 року: "Реставрація припиняється там, де починається гіпотеза". Показово, що наприкінці методичних рекомендацій зазначається: за умов економічної кризи треба до 2000 року запровадити мораторій на відбудову знищених храмів коштом державного бюджету, спрямувавши натомість бюджетні кошти лише на наукові та проектні розробки й консервацію зацілілих пам'яток історії та культури (22).