Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві
Загалом нищення церковних пам'яток в Україні під комуністичним режимом було систематичним і не обмежувалося лише тридцятими роками. Ця діяльність не одного покоління "кодла бісівського" мала кілька етапів.
Перший був пов'язаний з колективізацією і створенням сталінських "колхозів", коли в 1929-1933 роках по селах і містечках спалили чи розібрали на дрова безліч дерев'яних парафіяльних церков ХУІІ-ХУІП століть, а також побурили чимало мурованих храмів. Другий етап позначився зруйнуванням Мазепиних храмів і Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, катедральних соборів у Полтаві, Одесі, Симферополі, Кам'янці-Подільському та інших містах. Цей етап тривав упродовж 1934-1939 років.
У другу світову війну комуністичний режим позбувся ще низки визначних церковних пам'яток, а звинуватив у знищенні їх "німецько-фашистських окупантів" (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Покровська церква з Ромнів у Полтаві, Успенський собор у Кременчуці). Наступний етап розпочався 1962 року, коли Микита Хрущов проголосив новий похід проти релігії і церкви. Його жертвами врешті стали Троїцький собор у Глухові, Воскресенська церква в Путивлі та багато інших храмів.
Останній (сподіваємося, таки справді останній!) етап руйнування церковних пам'яток припадає на роки горбачовської "пєрєстройкі", коли у переддень святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України ЦК Компартії України зажадав від місцевих органів влади радикально розв'язати проблему "безгосподарних церковних будівель" двома способами: або відремонтувати, пристосувавши їх під музеї атеїзму, або знищити. Тож 1986 - 1987 роками датується руйнування кількох стародавніх храмів, зокрема Троїцької церкви в Лебедині на Сумщині.
Важко полічити всі знищені пам'ятки церковної архітектури України. Першим це спробував зробити американський архітектурознавець українського походження, член редколегії нашого журналу Тит Геврик, який 1982 року підготував у Нью-Йорку виставку "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва" та видав каталог (11), згодом передрукований "Пам'ятками України". Пізніше пан Геврик навіть почав опрацьовувати каталог втрачених пам'яток усієї України, однак мусив облишити цей задум - просто-таки неосяжною виявилася проблема обліку більшовицьких руйнацій.
У цьому нескінченному мартиролозі є одна позиція, що має символічне, навіть сакральне значення. Це знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Жодна подібна акція ні до того, ні опісля не мала такого суспільного відлуння й таких далекосяжних наслідків.
24 січня 1934 року XII з'їзд компартії України та Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) ухвалили перенести столицю радянської України з "пролетарського" Харкова до Києва. Більшовики вважали його "історичною цитаделлю націоналізму", тому й поставили за мету перетворити цей "розсадник контрреволюції" на "соціалістичне місто". При цьому стародавні пам'ятки Києва трактовано як символ пасивного спротиву режимові, втілення українських національних почуттів, що й далі живить "буржуазно-націоналістичні настрої". Тож архітектам, щойно об'єднаним в єдину Спілку радянських архітекторів і озброєним "ученням про соцреалізм в архітектурі", доручили реалізувати грандіозні плани містобудівної реконструкції Києва. Керував усім Павєл Постишев - намісник Сталіна в Україні. Наглядати за виконанням більшовицької програми мала спеціальна урядова комісія на чолі з наркомом НКВД УСРР Всеволодом Балицьким.Спершу шість груп архітектів розробили проекти організації урядового центру в різних київських районах. Так, В.Нестеренко й А.Зінченко запропонували збудувати його на Звіринці, там, де тепер Ботанічний сад НАН України; М.Гречина й М.Холосгенко - в районі іподрому на Печорську: П.Альошин - поблизу Маріїнського палацу, поряд з парком; В.Заболотний - поблизу сучасної Європейської площі. А от за проектом архітектів П.Юрченка і Й.Каракіса площа з головними урядовими будівлями (ЦК КП(б)У і ВУЦВК) мала розкинутись на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря й Василівської (Трьохсвятительської) церкви XII століття. Петро Юрченко (12) теоретично обгрунтував саме таке розміщення нового центру. "Настораживали только сложные геологические условия местности" (13). Як бачимо, ніщо інше радянських "мистців" та їхніх замовників "не настораживало". Саме цей варіант і схвалив нарком В.Балицький.
Отже, за підсумками першого конкурсу було обрано місце для урядового центру. Другому конкурсові, проведеному в 1935 році, належало визначити конкретне архітектурне вирішення будівель урядового центру.
Доки велася гра в таку собі "архітектурну демократію", влада заходилася розчищати майданчик. Василівську (Трьохсвятительську) церкву розібрали тихо, без розголосу, десь у 1934 чи 1935 роках. А як дійшло до Михайлівського Золотоверхого - громадськість ударила на сполох.
2 липня 1934 року у Харків із Москви надійшов терміновий таємний лист, адресований наркомові освіти Володимиру Затонському. Заслужений більшовик Фелікс Кон, який тоді завідував музейним відділом Наркомосу РСФРР, пише українському колезі, що по Москві (!) повзуть уперті чутки про заплановану "ліквідацію" Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Він пояснює: "Во всем мире сохранилось 6-7 памятников зтого стиля"; "собор является мировим памятником искусства" (отже і в Кремлі, і в Харкові, і в Києві чудово знали, які цінності "ліквідувала" комісія на чолі з головним чекістом України Балицьким!). Та задля чого написано цього таємного і термінового листа? - "Очень прошу сообщить мне, что мне следует отвечать на бесчисленные запросы, которые поступают со всех сторон". Не дочекавшись відповіді, Ф.Кон через шість днів надіслав В.Затонському ще одного листа, але цього разу з настійливим проханням принципового характеру: "Несмотря на то, что проект уже утвержден тов. Балицким [...] обращаюсь к Вам с настоятельной просьбой о пересмотре состоявшегося решения и о разработке иного варианта постройки, который позволил бы сохранить мировой памятник искусства". Реакція народного комісара освіти УСРР була по-більшовицькому адекватною. Він дає доручення начальникові IV відділу Управління держбезпеки НКВД УСРР Якову Вульфовичу Письменному: "По поводу Михайловского собора любители старья подымают шум, будто там на стенах [...] имеются древние картины. Я направил в Киев нашего заведующего музейнмм отделом т.Макаревича с тем, чтобы он без шуму [...] поковырял где надо стенки и т.п. Музейщики будут, разумеется, тянуть волынку. В зтом деле в дальнейшем нам придется разбираться вместе с Всеволодом Аполлоновичем (Балицьким. -В.В.). В частности, т.Бордон (слідчий НКВД, фальшувальник безлічі "розстрільних" справ. - В.В.) может быть полезен по части подбора подходящих ученых спецов". Мабуть, таких спеців не було напохваті, бо 13 червня 1934 року вкрай роздратований В.Затонський писав "дорогому Феліксу Яковлевичу" (Кону): "Ученые любители старья всячески добиваются сохранения собора в целости [...] Сообщаю, что вопрос о сносе собора решен. Может идти лишь речь о снятии мозаик и фресок. Чем дольше будут канителить, тем меньше останется времени для зтой сложной операции. Виноваты будут сами старьевщики" (14).