Політика холодної війни

З 1941 року Іран знаходився під спільною окупацією Великобританії і СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Проте Радянський Союз висловлював явний намір надовго улаштуватися в Ірані. У вересні 1944 року він безуспішно намагався створити змішану радянсько-іранську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підтримував партію Туде, що об'єднувала значну частину супротивників режиму, і сепаратистські прямування Курдів і Азербайджанців, маючи через або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати межующі з Радянським Азербайджаном північні провінції. У грудні 1945 року при радянській підтримці на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Республіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнятного для себе рішення Великобританія направила додаткові військові контингенти на південь Ірану. У обмін на створення змішаної радянсько-іранської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (травень 1946). Наприкінці 1946 року Іран денонсував договір про нафтовидобуток, відновив контроль над північною частиною своєї території, подавивши курдських і азербайджанських сепаратистів, на що СРСР віддав перевагу не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США й Англією.

Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 року), Черчілль вимовив у Фултоні (Міссурі) при президенті Трумані свою знамениту промову про "залізну завісу".

Ця промова, основні положення якої розділялися на Заході не всіма, що особливо находилася тоді у влади англійськими лейбористами, проте свідчила про початок нового і важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності погрози "радянського експансіонізму". Перед особою цієї небезпеки тільки тверда політика - така, до якого Великобританія прибігла в наступні тижні в Ірані, - мала шанси виявитися результативної.

Парижскьі конференції квітня 1946 року і Мирної конференції, що проходила у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 року, були присвячені головним чином врегулюванню німецької проблеми. Вони не призвели ні до якого зближення західних і радянських позицій, за винятком питання про репарації. Тим часом держсекретар США Бирнс оголосив у Штутгарте, що, на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народу відповідальність за ведення своїх власних справ, надати Німеччини можливість знаходити самостійність в економічній області. Бирнс, далі, навіть заявив, що "велика трійка" не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зобов'язань про східну межу Німеччини.

З своєї сторони СРСР приступив до активного "денацифиіцкації" своєї окупаційної зони, аграрній реформі, націоналізації промислових підприємств і створенню змішаних германськ-радянсько-німецьких підприємств, що працювали винятково на СРСР(після плутанини, створеної вивозом устаткування з німецьких заводів, превага було віддано цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою схильність ідеї возз'єднання демократизованої і демілітаризованої Німеччини, що росте невідповідність політичних і економічних структур у західних і радянської окупаційних зонах робило цю ідею усе більш ілюзорної.Після провалу Мирної конференції відношення між західними країнами і СРСР ще більш погіршилися через пряму поміч, що надавалася Югославією, Болгарією й Албанією, що знаходились у зоні Радянського впливу, комуністичному партизанському прямуванню в Греції, і через тиск СРСР на Туреччину, від котрої Радянський Союз потребував разом із ним взяти участь в охороні проток, "щоб перешкоджати їхньому використанню іншими державами з метою, ворожим причорноморським державам". США енергійно відреагували на це, направив вражаючу військово-морську армаду в східний сектор Середземного моря. Рішучість Трумена, підтримана Парижем і Лондоном і опиравшаяся на американську атомну монополію, зробила той же ефект, що і жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. У кінцевому рахунку грецький і турецький кризи зіграли в історії "холодної війни" роль , що далеко перевершила ті ставки, що були зроблені сторонами, що конфліктовали. По істоті, вони послужили джерелом доктрини Трумена, що стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань у відношенні Європи, до створення НАТО.

Щоб спробувати врегулювати не вирішені Мирною конференцією проблеми, нове нарада міністрів закордонних справ зібралося в Москві 10 березня 1947 року, напередодні виклада Труменом конгресу своєї доктрини економічної помочі "вільним народам, що пручаються спробам закабалення з боку збройної меншості, або зовнішньому тиску". (Першими одержали американську поміч Туреччина і Греція). У Москві дискусія розгорнулася по декількох фундаментальних питаннях німецької проблеми. Молотів відкинув американську пропозицію про висновок договори про нейтралітет Німеччини. Генерал Маршалл, котрого Трумен тільки що поставив на чолі держдепартаменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччини в "притулок для бідних у центрі Європи". Сторони не прийшли до згоди і по питанню про державний устрій майбутньої Німеччини. З провалу московської конференції американці зробили для себе явний висновок про необхідність без зволікання зв'язати західні окупаційні зони з західноєвропейськими державами економічними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл виклав у Гарварді основні напрямки економічного плану, покликаного "допомогти європейцям знову знаходити економічне здоров'я, без якого неможливі ні стабільність, ні світ". У липні в Парижі була призначена конференція, відкрита для всіх країн, у тому числі і СРСР. Цілком зненацька для всіх 26 червня у французьку столицю прибув Молотів на чолі делегації, кількість членів котрої і їхній ранг давали їжу для оптимістичних прогнозів. Проте через трьох дня представники висловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися на двосторонню поміч без попередніх умов і контролю, але заперечували проти колективного підприємства, спроможного поставити під сумнів винятковий вплив СРСР у Східної Європі і збільшити спроможність Західної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, зроблений пропозицією Маршалла, шляхом порівняння величезних потреб повоєнної Європи й обмежених можливостей США. Зрештою 2 липня Молотів перервав переговори, заявивши, що "поставлені під контроль" європейські країни загублять заради задоволення "потреб і бажань деяких великих держав" свої економічні і національні незалежності.