Причини і початок Другої Світової війни

зростання безробіття, падіння виробництва, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої політики останніх. Прихід до влади в Німеччині в результаті виборів 1932—1933 рр. нацистської партії і зміцнення диктаторського режиму Муссоліні в Італії дали поштовх

новому етапу політики умиротворення Закон США про нейтралітет та політика невтручання у іспанські справи розв'язали агресивним державам руки , підштовхнули їх до згуртування з єдиний блок. Японська агресія проти Китаю, що розпочалася ще 1931 р., а також вторгнення Італії в Абіссінію, агресивні дії італо-німецькик військ в

Іспанії етапи тим ґрунтом, на якому агресивні держави об'єдналися спочатку в Антикомінтернівському пакті, а згодом у Троїстій угоді (1940 р.), відомій також як «вісь

Берлін — Рим — Токіо». Подальші агресивні дії Німеччини та Італії у Європі, а Японії в Китаї та Монголії, політика умиротворення з боку (англо-німецька угода 1935 р.) західних демократій та СРСР, окупація Німеччиною Рейнської (демілітаризованої) зони, аншлюс Австрії, розчленування після Мюнхенської угоди Чехословаччини та наступна окупація Німеччиною, Польщею та Угорщиною рештків ЧСР, анексія Третім рейхом Мемельського краю, Італією Албанії, підписання 23 серпня 1939 р. між Радянським Союзом та Німеччиною пакту про ненапад, за яким Європа була поділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами, стали тими складовими, що зрештою підштовхнули Німеччину й СРСР на пряму збройну агресію проти Польщі.

Друга світова війна порівнянне з першою булла надзвичайно складним політичним і соціальним явищем. Позиції сторін тут часто змінювалися. Якщо в середині 1930-х років СРСР виступав якучасникхоч і не оголошених, але прямих збройних конфліктів проти держав «вісі» (зіткнення з Японією на Далекому Сході та у Монголії, (“1936 р. було укладено у Берліні пакт між Японією й Німеччиною. Проголошуючи цілі АКП, сторони заявили, що вони об'єднують свої зусилля в боротьбі проти світового комунізму і рішень Комінтерну про утворення єдиного робітничого й широкого народного фронту. Насправді ж, за словами Гітлера, це була відповідь на підписання 2 травня 1935 р франко-радянського договору про взаємодопомогу і приєднання до нього Чехословаччини. 6.ХІ.1937 р. до нього приєдналася Італія, 24.11.1939 р. — Угорщина й маріонеткова держава Маньчжоу-Го, 1939 р. членом пакту стала Іспанія. 1941 р. до нього приєдналися Болгарія, Данія, а також контрольований японськими завойовниками уряд Нанкіна (Китай), Румунія, Словаччина, Фінляндія та Незалежна хорватська держава (НХД).”)збройна боротьба по різні боки фронту в Іспанії проти німецьких та італійських союзників режиму Франко), то в 1939р. та на початку 1940-х рр. після підписання пакту про ненапад та договору про дружбу й кордон Радянський Союз фактично і цілком справедливо розглядався західними противниками Німеччини як її союзник. Цьому були прямі підтвердження— спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фінляндії І відторгнення від Румунії Бессарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт,що за 7 млн. марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на ставропольські землі — усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів Гітлера й Сталіна, що значно ускладнюють визначення характеру першого періоду другої світової війни. Виходячи хоч і не з послідовної анти нацистської позиції майбутніх союзників СРСР у війні (Англія, Франція й США), можна зробити висновок, що на першому етапі (1939—1941 рр.) ця війна мала загарбницький І несправедливий характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів, а також СРСР, і була справедливою й визвольною з боку жертв агресії та їхніх союзників. До жертв агресії в даному випадку слід віднести Польщу, Фінляндію, Литву, Латвію, Естонію, Румунію, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію, союзниками яких виступали Англія і до розгрому в 1940 р. Франція.

Після завоювання Німеччиною європейських держав країни «вісі» остаточно визначили сфери свого впливу. Вході візиту до Італії, Німеччини та СРСР японського міністра закордонних справ Й. Мацуока (березень—квітень 1941 р.) агресивні держави не тільки поділили світ на сфери впливу, але й визначили завдання кожного партнера у наступних етапах війни. Японія зосередила свої зусилля на південно азійському й тихоокеанському напрямках з головною метою — затримати якнайдовше вступ США у війну на боці Великобританії. Розмежувальна лінія між нею та її іншими партнерами проходила по кордону між Бірмою й Індією. За Німеччиною залишилася Європа і спільно з Італією африканські та близькосхідні колоніальні й напівколоніальні території, що входили до Британської імперії. На час підписання японо-німецького та японо італійського договору про розмежування інтересів а також радянсько-японського договору про нейтралітет

(13 квітня 1941 р.) Гітлер уже остаточно вирішив, що наступною жертвою його агресії стане СРСР, причому японського партнера про це рішення не було поставлено до відома. З нападом 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР характер війни змінюється. Відомо, що на вимогу Сталіна усі комуністичні партії мали підтримувати пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною і засуджувати «агресію» Англії й Франції проти рейху, що призвело до переслідування комуністів у воюючих країнах аж до нападу Німеччини на СРСР. Після зняття заборони Комінтерну о анти нацистську боротьбу включаються й комуністичні сили Опору. Підсумовуючи, слід зауважити, що характер війни змінювався відповідно до розширення сфери агресії та зміни мети воюючих держав і їх переходу з однієї групи (жертв агресії) до іншої (агресорів) та навпаки, як це було у випадку з Румунією, Словаччиною, СРСР, Фінляндією, Болгарією, а також маріонетковими режимами, утвореними агресорами на завойованих територіях (Віші, Маньчжоу-Го, Нанкін, НХД і Данія). В ході другої світової війни чітко вирізняються п'ять періодів — 1) вересень 1939 р. — червень 1941 р.; 2) червень 1941 р, — листопад 1942р.; 3) листопад 1942р. —червень 1944р.; 4) червень 1944 р. — травень 1945 р.; 5) травень 1945 р. — вересень 1945 р. В кожному з цих періодів визначалися як цілі агресорів, так і характер боротьби проти них. З розширенням кола втягнутих у воєнні дії держав Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники наприкінці другого етапу війни поступово втрачають стратегічну ініціативу і вона після поразок Японії в морській битві біля атола Мідуей, італо-німецьких військ на півночі Африки, а також об'єднаних сил Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини під Сталінградом переходить до держав антигітлерівської коаліції. Протягом третього етапу Радянський Союз домігся звільнення своєї території від окупантів, а союзники завдали ряд поразок державам »вісі» в акваторії Тихого та Індійського океанів, у країнах Середземномор'я. З початком літнього наступу радянських військ на Східному фронті та висадкою військ союзників на півночі Франції в 1944 р. починається четвертий — завершальний етап війни у Європі — агонія і розпад коаліції агресивних держав, крах самого нацистського режиму в Німеччині Останній п'ятий етап війни характеризується розгромом Японії і експериментальним застосуванням США нового виду зброї — атомної бомби, завершенням воєнних дій на всіх театрах війни.