Стародавньосхідні деспотизми

Людина в громаді почував себе, насамперед, частиною колективу, а не окремою особистістю, що може сама, незалежно від інших, будувати своє життя. І тому вигнання з громади розглядалося як суворе покарання.

Існування громади було побудовано на традиційності, неухильному дотриманні древніх, тисячоріччями не мінялися звичаїв. Багато в чому це порозумівалося тим, що найменший відступ від досвіду, виробленого попередніми поколіннями, грозило великими втратами для господарства і навіть загибеллю. У результаті життя громади, і господарська і духовна, була дуже консервативною.Однак не все селянство належало до громад; багато хто позбавлялися своїх наділів, . к. у громаді йшов, хоча і повільно, процес майнового розшарування. Опинившись поза громадою селяни, як правило, працювали на землях, що знаходилися у володінні храмів, чи знаті самого царя. Вони теж одержували наділ, але вже на інших підставах, як би в оренду; при цьому вони не тільки повинні були платити оброк, але і не мали права піти зі своїх ділянок.

У древніх східних цивілізаціях існувало рабство. Раби, як правило, входили до складу великої патріархальної родини, тому такий вид рабства прийнятий називати домашнім. Праця рабів використовувався також на землях і в майстернях, що належали знаті, у палацевих храмових господарствах, на рудниках і будівництвах.

Рабами ставали в основному військовополонені, але існували і внутрішні джерела. Наприклад, боргове рабство, що росло в міру розшарування громади. Утім, боргове рабство не обов'язкове було довічним: відробивши свій борг, учорашній невільник знову ставав вільною людиною. Чисельність рабів могла бути дуже значної: скажемо, у Китаї в III в. до н.е. работоргівля прийняла такі розміри, що створювалися ринки для продажу невільників. У Єгипті, у II тисячоріччі до н.е. рабів мали навіть люди середнього статку: ремісники, садівники, пастухи.

Праця рабів залишався на Сході доповнюючою по відношенню до праці вільних і залежних селян і ремісників: він не грав визначальної ролі в економічному житті.

Що ж випадало на частку основної частини населення східних деспотій, позбавленого доступу до влади? Який простір для особистої ініціативи відкривався перед «середнім» людиною, що жив в ієрархічному суспільстві?

Звичайно, у такої людини були можливості підвищити свій соціальний стан. У Єгипті в II тисячоріччі до н.е. у середніх шарах населення з'явилося багато заможних людей, з якими часом не гидували ріднитися і знатні люди. Простолюдин міг перетворитися у вельможу і завдяки вдалому збігу обставин: виявивши хоробрість на війні, завдяки милості пануючи і т.д. Заможний чи селянин ремісник міг віддати сина на навчання, після чого той, як правило, ставав чиновником.

У Китаї проблема відносин між державою і суспільством була вирішена самим незвичайної для цивілізацій Сходу способом. Починаючи з IX - VII вв. до н.е. тут йде активна боротьба між сильною родовою знаттю, що претендує на владу у своїх областях, і урядом, що прагне до централізації. Ситуація цілком типова, що виникала й в інших цивілізаціях. Але при цьому правлячі кола використовували дуже нетрадиційні міри: вони кликали на допомогу людей незнатних («го жень» - «люди країни») і видавали їм за цю підтримку платня натурою, у виді зерна. Правда, цей період тривав недовго, але сам по собі він дає цікавий приклад того, як влада намагається обпертися на суспільство, домогтися підтримки людей, незалежно від їхнього положення. І, головне, зробити це не звичним шляхом примуса, а на взаємовигідних умовах.

Коли в країні завершився перехід до централізованої держави, вплив «гожень» стало сходити на геть. Але можливість співробітництва держави і суспільства використовувалася і далі.

У середині IV століття до н.е. міністр Шан Ян провів реформи, спрямовані на зміцнення єдиновладдя і підривши позицій аристократії. Крім інших мір, він скасував спадкоємні титули, що існували раніше. Тепер нові ранги знатності скаржилися за особисті заслуги, у першу чергу військові. Тільки це надавало право займати адміністративні посади, володіти землею і рабами. Правда, ранги незабаром почали продаватися, і це, природно, давав більше переваги тільки заможним шарам. Крім того, у Китаї існувала система державних іспитів на учені ступені: з людей, що успішно здала всі іспити, набиралися чиновники.

Можливості змінити свій соціальний стан, звичайно, залишалися дуже скромними: у Китаї панувала віра у святість і непорушність сформованої соціальної ієрархії. Але сам принцип високої оцінки особистих заслуг направив розвиток цієї цивілізації по зовсім особливому руслу: у ній склався тип держави, у якому сильна експлуатація і ієрархічність сполучалися з установкою на відносну активність низів.