Вестфальський мир 1648 року, витоки сучасного міжнародного права
Розглянемо докладніше позиції трьох основних груп учасників конгресу.
Представники конфесій (католики, лютерани, кальвіністи), а їх було 50 із 140 представників імперських станів, відігравали важливу роль у підготовці тексту мирного договору. У результаті майже половина його статей, що визначали умови миру, стосувалася релігійних питань.Метою учасників з боку представників католицької церкви було домогтися, по можливості, подальшого збереження status quo на монопольне право духовного впливу на віруючих, як це було до середини 40-х років XVII ст. Їх очолювали імператор Фердинанд III і представник Баварії, яких підтримувала Франція (звичайно доти, доки не поставала загроза власне французьким амбіціям).
Очолювані Швецією протестанти у свою чергу намагалися обмежити вплив представників католицької церкви й імператора Фердинанда III. В результаті були підтверджені основні положення Аузбурзького мирного трактату 1555 року (чого й домагався шведський король Густав Адольф). У §§ 34, 35 статті V Оснабрюцького мирного договору були застережені права тих підданих, які належать не до панівної конфесії.
На Вестфальському конгресі взаємоперепліталося розв'язання як міжнародних, так і внутрішньодержавних проблем. Жорстка боротьба велася і за вплив на процеси керування в самій Імперії.
Вестфальський мирний договір викликав протест католицької церкви, відомий як Папський протест “Zelo Domus Dei” (тобто “щиро люблю дім Бога”). Те, що відбулося, символізувало безповоротний кінець безмежного панування католицизму в Європі і тим самим кінець функцій Папи як своєрідного арбітра у всіх європейських справах. На зміну одноосібному пануванню прийшло “Ius publicum europaeum” (тобто “європейське публічне право”), прообраз сучасного міжнародного права, яке було закріплене у Вестфальському мирі.
У цьому зв'язку видається досить-таки цікавим те, що у середині XVIII ст., тобто через сто років після підписання Вестфальського миру, говорив з цього приводу відомий мислитель Ж.-Ж.Руссо. Він відзначав: “Незважаючи на помилки цього імперського утворення (Священна Римська імперія німецької нації - А.Д.), усе ж зрозуміло, що стільки часу, скільки вона існуватиме, рівновага в Європі не може бути порушена, що жоднен правитель не може боятися того, що буде позбавлений свого трону іншим правителем, і що Вестфальський мирний договір, можливо, назавжди буде для нас основою політичної системи. Публічне право, яке німці так грунтовно вивчають, є ще важливішим, ніж вони самі вважають, тому що таким є не лише німецьке публічне право, а в певному розумінні право всієї Європи”4.
Справді, Вестфальський мирний договір став основою не тільки “права всієї Європи”, а й міжнародного публічного права.
В остаточному підсумку найголовніші постанови Вестфальського миру можуть бути сформульовані у наступних положеннях5:1. Взаємовідносини двох християнських церков - римо-католицької і протестантської - повинні були визначатися “днем відліку”, тобто тим становищем, у якому перебували церковні громади на 1 січня 1624 року. При цьому підтверджувалася чинність Аузбурзького мирного трактату 1555 р. Разом з тим було узаконено відому дискреційну владу кожного государя стосовно тих церковних громад, що існували в межах підлеглої йому території. Ця влада виходила з основного правила Аузбурзького миру - cujus regio, ejus religio (тобто чия влада, того і віра) - надавала право государям виселяти зі своєї країни всіх іновірців.2. Дрібні та роздроблені держави-князівства, що входили до складу Імперії (у кількості 355), оголошувалися повністю незалежними. Єдиною умовою, яка обмежувала їхню автономію, була вимога не укладати міжнародні договори, які б обмежували інтереси третіх держав.3. Швейцарія та Нідерланди, які вже домоглися на той час фактичної незалежності від Священної Римської Імперії, були офіційно визнані трактатом самостійними державами.4. Збільшення територій переможців у Тридцятилітній війні - Франції і Швеції - відбулося завдяки приєднанню до першої Ельзасу, до другої - більшої частини Померанії, міст Вісмара, Ростока й інших. Крім того, Франція отримала сюзеренні права над десятьма вільними імперськими містами, що були у межах Ельзасу, в тому числі над Страсбургом.
Вестфальський договір відігравав значну роль у подальшому становленні таких інститутів міжнародного права, як визнання і посередництво. Якщо про сам факт міжнародно-правового визнання Вестфальським конгресом Швейцарії та Нідерландів вже згадувалося вище, то слід підкреслити, що в самому тексті Вестфальського договору “виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їхніх суверенних прав”6. На ознаменування посередницької ролі Республіки Венеція в переговорному процесі її було включено в документ “як посередницю цього договору” (§ 119 Мюнстерського договору).
Незважаючи на те, що Московська держава все ж взяла епізодичну участь у Тридцятилітній війні на боці Швеції7, об'ємні документи Оснабрюцького та Мюнстерського договорів, викладені латиною, не привертали належної уваги вітчизняних учених-юристів. Дотепер повний текст Вестфальського трактату російською та українською мовами не публікувався. Тексти обох договорів, що складають трактат, стали доступні для вітчизняних істориків міжнародного права, в основному, за німецькими виданнями8.Для Німеччини, що неодноразово переживала у своїй історії фатальні територіальні розчленування внаслідок воєн, матеріали Вестфальського конгресу навіть тепер є настільною книгою кожного, хто вивчає юриспруденцію. Вважається, що матеріали конгресу ілюструють необхідність і мистецтво різноманітних компромісів для узгодження інтересів учасників міжнародних відносин, щоб зуміти домогтися у переговорному процесі більше переваг і кращих результатів, ніж супротивник, а також закріпити їх на період, що настає після підписання миру9.