Українські партизанські криївки (схрони) часів ІІ світової війни та післявоєнного періоду
Якщо українську історію загалом неможливо читати без брому, то важко приступати до її сторінок, присвячених десятилітній, після завершення Другої світової війни, національно-визвольній боротьбі, без розчину «марганцівки» як засобу очищення від ідеологічного бруду. Навіть сьогодні з подачі цинічних політтехнологів спотворений образ «бандерівця» викликає розкольницькі бродіння в замакітрених головах певної частини мешканців сходу та півдня України.
Чомусь слова знаменитого генерала і президента Шарля де Голля — «Якби я мав таку армію, як УПА, фашистський чобіт не топтав би французьку землю» — добре знані багатьом західним європейцям і зовсім не відомі донеччанам, одеситам чи запоріжцям. Аби їм скласти власну думку про волелюбність і державницьку ментальність західних українців, треба мати вільний доступ до нефільтрованої інформації. Тоді, напевне, швидше прийде розуміння ціни, заплаченої за ідею єдиної неподільної України, і нелюдських випробувань, на які свідомо прирекли себе борці тогочасного руху опору.
Ні в криниці не тонули, ні в кухонній плиті не горіли
УПА була унікальною за силою духу і боєздатністю національною армією. ЇЇ бійцям випало жити у складних умовах безперервного рейдування і невлаштованого лісового побуту, але ще важче доводилося підпільникам, котрі мусили діяти в середовищі, нашпигованому каральними загонами НКВС, поширювати агітаційну літературу, збирати продовольство для сотень і куренів УПА. Законспіровані теренові структури існували майже в кожному населеному пункті Галичини, і в кожному з них були потайні місця, так звані криївки, де під час масових чекістських облав переховувалися учасники ОУН, котрі перебували на нелегальному становищі.
При виборі місця та способу облаштування криївок українці демонстрували феноменальну винахідливість, проти якої тривалий час виявилися безсилими найкращі аналітики сталінських спецслужб та практики радянського підпілля, котрі на окупованій гітлерівцями території виробили свою конспіративну систему.
«Криївки зазвичай будували на індивідуальному селянському чи міському обійсті при добровільній згоді господарів і при їхній активній допомозі, — розповідає учасник тих подій, нині науковий співробітник Бурштинського музею національно-визвольних змагань Роман Німий. — Це унікальні для світової історії приклади героїзму народу, який без державної підтримки спромігся понад десятиліття самотужки воювати проти двох найбільших монстрів XX століття — фашистської Німеччини та більшовицької імперії.
Криївки потайки копали лише вночі, аби не привертати увагу занадто цікавих очей, і відрами чи мішками виносили грунт подалі від подвір'я, розсіюючи по землі. У нашому музеї є макет криївки, обладнаної в бічному отворі криниці. Такий спосіб схованки був застосований, зокрема, у селі Яблунів Галицького району Івано-Франківщини. Його копали паралельно до шурфу діючої криниці, робили перекриття і зверху ретельно втрамбовували землею. Вхід-люк вирізали у дерев'яній стінці криниці на глибині близько 2 метрів від верхнього зрубу, і його не можна було помітити згори. Коли в селі починалася облава, підпільники миттєво спускалися вниз по ланцюгу, до якого прикріплювалося відро, відкривали лаз і зачинялися ізсередини.
Там вони могли перебувати по кілька днів поспіль, поки не минала небезпека. Проте не сиділи склавши руки — друкували листівки та відозви, заліковували рани. Їжу їм готувала й передавала господиня обійстя. Вона ставила у порожнє відро якусь гарячу страву і йшла до криниці нібито по воду. Потім спускала відро до рівня потаємного люка, тричі стукала по цямрині, даючи умовний сигнал підпільникам. Вони відкривали ляду, забирали горщик, а відро опускалося нижче. Зачерпнувши води, жінка поверталася до хати. При такій досконалій конспірації криївку ніяк не могли виявити енкавеесівці, навіть якби вони цілодобово сиділи у засідці за сусідським парканом».
Важче було взимку, коли ртутний стовпчик термометра сповзав до найнижчих позначок і неопалювана криївка могла стати для підпільників цвинтарним склепом. Тоді вдавалися до інших хитрощів. У заздалегідь домовлених оселях збиралося по кілька повстанців, аби відігрітися, просушити одяг і перебути люті морози. Про те, що за таких складних погодних умов «бандерівці» з лісів тягнуться до теплих сільських печей, добре знали й радянські спецслужби та їхні нечисленні інформатори з місцевого населення, яких схиляли до співпраці шантажем або матеріальними вигодами. Отже, чим сильнішими були морози, тим навальнішими ставали облави червонопогонників. За наводкою вони оточували «підозрілу» хату й ретельно штирем прощупували в помешканні мало не кожен сантиметр підлоги та горища. І нічого не знаходили.Піймавши облизня, червоні спецназівці забиралися геть, а повстанці вилазили зі схованки, про існування якої прибульці нізащо не могли здогадатися. Як розповів «УМ» пан Роман, однією з найнерозгаданіших криївок була та, вхід у яку, схований під товстим металевим листом, пролягав через кухонну плиту. Коли хтось чужий стукав у двері, повстанці швиденько спускалися у схованку і закривали за собою лаз. Господиня за заздалегідь відпрацьованим планом підпалювала на металевому черені заготовлені дрова і ставила баняк з теплою водою. Нікому з чужинців і в голову не приходило, що вхід у криївку мiститься саме під вогнищем.