Переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК)
Загальна характеристика
Впродовж другої світової війни основним засобом протиповітряної оборони сухопутних військ з авіацією було ствольна зенітна артилерія. Масоване застосування воюючими сторонами спеціалізованих літаків-штурмовиків та пікіруючих бомбардувальників висунуло нові вимоги до засобів протиповітрядої оборони. В ході боїв виявилося, що малокаліберні зенітні автоматичні гармати, початково призначені для боротьби низьколітаючими повітряними цілями не в змозі у повній мірі забезпечити протиповітряну оборону сухопутних військ. Як правило буксуємі на шассі зеніті гармати не спроможні були вести миттєвий вогонь без попередньої установки, а розміщені на самохідному не могли вести вогонь з ходу. Це унеможливлювало їх застосування у бойових порядках військ. Окрім того технічні особливості обмежувало застосовання зеніток на важкодоступній місцевості та у особливих умовах (маневрений бій у населеному пункті, гірськопустельна місцевість, тощо). Суттєвими були й проблеми швидкості, точності відкриття вогню та розпізнавання державної приналежності цілі. Розрахунки зенітних гармат часто не були спроможні швидко розвернути і обстріляти швидкопролітаючі на бриючому польоті (близько 50 м над землею) цілі. Пришвидкому прольоті літака було просто неможливим точно розпізнати силует та розпізнавальні знаки літаки, що дуже часто призводило до обстрілу зенітниками власних літаків.
Радянський штурмовик другої світової війни Іл-2, на прізвисько "літаючий танк"; поява та масоване застосування спеціалізованих літаків-штурмовиків різко збільшила вразливість піхоти на полі бою.
Ситуація з протиповітряною обороною ще більш загострилася з появою у післявоєнні роки з появою реактивної штурмової та бомбардувальної авіації, спроможної атакувати цілі на малих та надмалих висотах на навколо- та надзвуковій швидкостях, а також бойових гелікоптерів. Паралельно з удосконаленням існуючих і розробленням якісно нових зразків засобів протиповітряної оборони виникла нагальна необхідність у переносному протиаваіційному озброєнні, спроможному уражати цілі на висотах до 2000 метрів, прикривати піхотні підрозділи на будь якій місцевості, а також прикривати від штурмових авіаударів малорозмірні важлива об'єкти. Технічні новації у царині ракетобудування та електронно-обчислювальної техніки призвели до створення переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК).
Надзвукові винищувачі-бомбардувальники стали серйозною проблемою для ППО сухопутних військ, що виявило нагальну потребу в удосконаленні існуючих та винайдення нових засобів протиповітряної оборони: ліворуч - радянський винищувач-бомбардувальник ОКБ Сухого Су-17; праворуч - американський винищувач-бомбардувальник МС Donnel Douglas F-105 "Thunderchief".
Слід зазначити, що спроби розробити переносні протиавіаційні ракетні установки були здійснені ще німцями наприкінці другої світової війни. По суті першим дослідним переносним зенітно-ракетним комплексом стала німецька пускова установка "Fliegerfaust". Установка являла собою зблоковані разом дев'ять 20-мм стволів довжиною 1,25 метра, у яких було розміщено осколково-запалювальні ракети. Стрільба здійснювалася з плеча. Принатисканні на спусковий механізм запускалися спочатку 5 ракет, а через 0,1 секунди - ще 4. Ракети йшли до цілі двома ешелонами, не збиваючи одне одного з курсу струменями вихлопних газів. Діаметр розсіювання ракет складав близько 40 метрів. "Fliegerfaust" планувалося випускати з березня 1945 року, але налагодити його виробництво в умовах воєнної катастрофи вже не було можливим.
Першим ПЗРК, який застосовував керовану ракету став американський FIM43A "Redеye", прийнятий на озброєння армії США у 1965 році. Цей комплекс став родоначальником цілого класу ПЗРК, які мають систему наведення за допомогою інфрачервоної головки самонаведення (ІЧ ГСН), яка відстежує ціль по тепловому контрасту двигуна.
Перший у світі переносний зентіно-ракетний комплекс "Redeye" (США).
При використанні таких ПЗРК оператор за допомогою оптичного прицілу пускової установки виявляє, а потім супроводжує повітряну ціль доти, поки вона не буде захоплена головкою самонаведення (ГСН) зенітної керованої ракети (ЗКР). Як тільки інфрачервоне випромінювання цілі починає сприйматися приймачем головки самонаведення ЗКР, спрацьовують візуальний і звуковий індикатори, які повідомляють про фіксацію та захоплення цілі ІЧ ГСН. Оператор, продовжуючи стежити за ціллю, визначає момент її входу в зону ураження й здійснює пуск ракети. Політ ракети, переслідування і ураження цілі відбувається в автоматичному режимі без участі оператора. На теперішній час більшість ПЗРК використовують саме таку систему наведення (сімейство радянських ПЗРК "Стрела" та "Игла", американський FIM-92 "Stinger", французький SATCP "Mistral".Разом з ними існують і ПЗРК які мають напівавтоматичну систему наведення. Завдання оператора такого комплексу полягає у супроводженні повітряної цілі за допомогою оптичного прицілу, у той час як супровід ракети, вимір її відхилення від лінії візування, а також вироблення команд на борт ракети здійснюється автоматично. При цьому оператор протягом деякого, нехай нетривалого часу повинен сконцентрувати всю свою увагу тільки на одній цілі. Такими є британські ПЗРК "Javelin" та "Starstrike", шведський RBS-70.