Козацтво – збройні сили України

Право обрання козацького гетьмана з наступним затвердженням його королем залишалося за козаками. .Марка Жмайла скинули з гетьманства. Новим гетьманом козаки обрали, а польський уряд затвердив полковника Михайла Дорошенка, відважного вояка, учасника Хотинської війни, який користувався великим авторитетом серед козацтва. Він досить швидко здійснив акцію, складання реєстру, а виписчикам порадив йти на Запорозьку Січ. У 1628 році Михайло Дорошенко водив козаків у Крим і там загинув.

Замість нього реєстровці обрали гетьманом Григорія Чорного, дуже лояльного щодо польського уряду старшину. А ситуація на Україні в той час все більше ускладнювалася, загострилися відносини між реєстровцями і виписчиками. Цьому сприяли події, які відбулися на Україні після закінчення польсько-шведської війни. Конецпольський розмістив тут на постої свої війська, які повернулися з війни. Жовніри грабували, чинили насильства над українським населенням. Виписчики, які брали участь у шведській кампанії, були обурені тим, що обіцянку вписати їх до реестру не виконали. Після повернення на Україну їх знову зробили кріпаками. Тоді понад 40 тисяч виписчиків пішли на Січ. Отже, загострилися відносини між реєстровцями і Запорозькою Січчю, де влада фактично переходить до рук виписчиків. Вони й обрали в кінці 1629 року сього гетьмана —Тараса Федоровича Трясила, талановитого полководця і військового організатора, досвідченого керівника Запорозька Січ — козацька християнська православна демократична республіка - опинилася на порозі війни з магнатсько-шляхетською католицькою аристократичною феодально-кріпосницькою республікою — Річчю Посполитою. Отже, польсько-козацьке військове протистояння, що тривало з

1630 до 1638 року, було справжньою війною, яку вели збройні скли обох держав, хоч досі в радянській історіографії ті події традиційно визначаються як «селянсько-козацькі повстання 30-х років XVII ст.».

Насправді це була національно-визвольна війна, в якій український народ виборював волю і незалежність. Війни проти чужоземного панування були наслідком нових виробничих відносин, що зароджувалися в надрах феодального суспільства, підвалини якого почали відчутно розхитуватися

Участь у війнах селянства забезпечувала масовість, надаючи їм антифеодального характеру. Розвивалися нації, утверджувалася національна самосвідомість народів. При загальних спільних рисах національно-визвольних війн кожній країні були притаманні свої специфічні особливості.

У Речі Посполитій виникли поміщицькі фільварки, що були основані на обезземелюванні селян і панщині, одній з найтяжчих форм кріпосницької експлуатації. На Україні пошиирилися фільварки польських та ополячених, окатоличених українських магнатів. Боплан писав, що життя закріпачених селян на Україні «гірше за існування каторжників на галерах».

Протест проти феодально-кріпосницького гноблення, проти чужоземного гніту українського селянства і міщанства виявився у посиленні унікального, тільки Україні притаманного, історичного процесу «покозачення».

«Покозачення» по суті було спробою мирним шляхом звільнитися від влади шляхетської Польщі й одержати право займатися вільною працею на власній землі. Коли ж соціальне напруження і національно-релігійні конфлікти в суспільстві досягли межі, вибухнуло повстання. На Україні воно набувало особливого характеру завдяки добре організованій професійній армії — Запорозькому Війську, до якого вливалися повстанці. Нерідко повсталі приєднувалися до Запорозького Війська на закликати та універсали його панів і полковників. Однак відбувалося це на абсолютно добровільних засадах принципом самозабезпечення як харчами, так і зброєю, військовим оснащенням, кіньми та фуражем. Повсталі селяни, приєднуючись до українських збройних сил, брали участь у бойових діях, одержували військові навички, засвоювали козацьку стратегію і тактику.Провідна роль у всіх націольмо-визвольних війнах, як проти турецько-татарської експансії; так і проти панування на Україні шляхетні Польщі належала Запорізькій Січі. На Запорожжі формувалися військові загони, які Січ забезпечувала гарматами і зброєю і які виходили на волость, де до них приєднувалися городові козаки, повсталі селяни і міщани, а під час боїв — і реєтрове військо, за винятком окремих старшин. Запорожці у такому кількісно розширеному козацькому війську були ядром, що складалося з організованих, військово досвідчених, витривалих вояків. Саме з їхнього середовища виходили керівники — командири, полководці, що качали стратегію і тактику війни, вирішували долю окремих битв. Запорозька Січ забезпечувала тили діючого Запорозького Війська, яке мало можливість відходити туди у випадках невдач.

Поштовхом до національно-визвольної війни 1630 року, стали такі події. Гетьман реєстрових козаків Григорій Чорний на початку року послав вимогу на Січ реєстровцям, що перебували там, йти «на волость для послуг воєнних» і привезти йому гармати з Січі За те, що реєстровці на Січі зігнорували його вимогу, Григорій Чорний виписав їх з реєстру. У відповідь запорожці схопили цього реєстрового гетьмана і як зрадника засудили на смерть. А у березні 1630 року великий загін запорожців на чолі з Тарасом Федоровичем вийшов із Запорожжя. Тарас Федорович вирішив діяти швидко і рішуче, поки не з'єдналися розкидані на Подніпров'ї на постої польські війська. 4 квітня запорожці дісталися до Корсуня. Там стояли великий відділ коронного війська і реєстровці, значна частина яких зразу ж приєдналася до запорожців, покинувши свою старшину. Козаки оточили польське військо і почали його розгром. На допомогу козакам прийшли корсунські міщани і взяли участь у цьому розгромі. Польські вояки мусили втікати.