Iсторiя розвитку вiйськового флоту Iраку в 1937-1991 рр
Військово-морські сили (ВМС) Іраку, як самостійний вид збройних сил (ЗС) країни, були створені у 1937 р. Саме тоді Великобританія передала іракським військовим кілька допоміжних та застарілих суден і побудувала для Іраку чотири патрульних катери. Останні не мали назв, а були лише пронумеровані. Базувалися ці військові одиниці на єдиний в Іраку порт – Басру. Всі вони виконували функції берегової охорони й таможні в територіальних водах країни, переважно на річці Шатт-єль-Араб. Експлуатація цих суден та катерів являла собою лише поточне обслуговування з короткочасними виходами в море. Тому прослужили вони до середини 1970-х рр. Втім, боєздатністю ВМС Іраку до 1960-х рр. не відрізнялись. Навіть в травні 1941 р., коли країна фактично воювала на боці Німеччини проти колишньої метрополії, військово-морські засоби Іраку стояли в порту. Абсолютно пасивно вели себе ВМС Іраку і в липні 1961 р. під час “першої кувейтської кризи”, хоча саме в цьому конфлікті вони могли відіграти провідну роль. Проте цього не сталося, в першу чергу через загальну слабкість та малу чисельність ВМС країни.
Новий етап розвитку військового флоту Іраку розпочався після революції 1958 р. Повалення монархії та вихід країни з Багдадського пакту, відкрив Іракській Республіці шлях до тісного співробітництва з СРСР у військовій галузі. Для ВМС Іраку з’явилась реальна можливість збільшити свій склад якісно й кількісно. Тим паче, що про необхідність такого кроку свідчили події 1961 р. Щоправда, перші контракти з СРСР на придбання торпедних катерів типа “Більшовик” ( проект 183) були ухвалені в кінці 1958 р. вся партія, чисельністю 12 одиниць, надійшла до Іраку з 1959 по січень 1961 р. Однак іракські моряки не змогли належним чином навчитися використовувати їх. Тому жодної участі, в протистоянні навколо Кувейту, ці катери не приймали. Необхідні висновки були зроблені швидко. Вже в травні, коли до Іраку надійшло з СРСР 3 протичовнових катери проекту 201, разом з ними прибули й радянські спеціалісти. За їх допомогою іракці засвоїли нову для них техніку і к 1963 р. 2 дивізіони торпедних й 1 дивізіон протичовневих катерів досягли стану бойової готовності. В березні 1969 р. Ірак придбав в СРСР 2 морських тральника проекту 254, що дозволило сформувати п’ятий дивізіон (четвертий складався з 4 патрульних катерів англійського будівництва та 2 радянського проекту 368. Останні увійшли до складу ВМС Іраку в кінці 1962 р.). Ці п’ять дивізіонів та 23 бойових катера, як і раніше базувалися в Басрі, де для них, к кінцю 1960-х рр., була створена відповідна інфраструктура. Функції ВМС Іраку залишилися не змінними, хоча зона їх використання розширилася на усю північну частину Перської затоки. Чисельність особового складу досягла 3000 чоловік. В такому вигляді військовий флот Іракської Республіки готувався діяти під час “другої кувейтської кризи” у лютому 1973 р. Цей конфлікт був вигідний насамперед ВМС Іраку. Ще в 1972 р. почалося будівництво нового іракського порту Умм-Каср. На відміну від Басри, його акваторія безпосередньо виходила до узбережжя Перської затоки. Проте, підходи до нього були можливі лише по фарватерах, які контролював Кувейт. Тому розмістити в новому порту військові одиниці ризиковано. Виходом з ситуації, що виникла, на думку провідників Іраку, стало б взяття в оренду, або захоплення кувейтських островів Бубіян та Варба. На них планувалося побудувати військово-морську базу (ВМБ). Саме це і призвело до міждержавного конфлікту. Втім, чергове іраксько - кувейтське збройне протистояння відразу ж увійшло до політичної стадії, із-за чого ВМС Іраку зіграли в ньому доволі пасивну роль. Конфлікт закінчився безрезультатно для Іраку. Однак для ВМС країни його результати покращилися переведенням основної маси корабельного складу до Умм-Касру. Відтоді, цей порт перетворився на головну ВМБ іракського військового флоту. Крім того, Кувейт забов’язався не чинити перешкод іракськім морським засобам у фарватерній зоні.На початку 1970-х рр. значно загострилися відносини Іракської республіки з Іраном. Шах Ірану Мохамед Реза Пехлеві вкладав величезні кошти у збройні сили країни, в тому числі і у ВМС. Завдяки такій політиці, ВМС Ірану поступово перетворювалися на провідну силу в Перській затоці. Вони реально почали загрожувати країнам регіону й особливо Іраку, з яким були територіальні проблеми. Наслідком цього процесу стало підписання Алжирських угод 1975 р. між двома державами. Для Іраку цей територіальний договір був дуже невигідним. Втім, протиставити швидко зростаючий військово-морській силі сусіда, уряд Іраку міг лише нові придбання катерів в СРСР, причому сучасних типів. Тому з січня 1972 по лютий 1977 рр. з радянського союзу надійшло 11 ракетних катерів проектів 205 та 205ЭР ( 3 та 8 одиниць відповідно). Вони увійшли до складу двох нових дивізіонів. Катери англійського будівництва замінили 5 патрульними катерами проекту 1400М. Дивізіон тральників збільшився на 3 рейдових тральщика проекту 1258Э. Разом з тим, берегові частини ВМС Іраку отримали з СРСР проти корабельні мобільні комплекси «Рубеж». Ракетна зброя радянського виробництва суттєво підвищила бойові можливості ВМС Іраку. Вона ж фактично порівняла потенціали військових флотів Іраку та Ірану, за деякими перевагами першого. Проте резервів для модернізації ВМС у Ірану залишалося більше, ніж у Іраку. Це чудово розумів і уряд Саддама Хусейна. На рубежі 1976-1977 рр. відбувається зміна морської політики Іракської Республіки. Тепер країні потрібні були ВМС, що могли б оперувати по всій акваторії Перської затоки, ізолювати узбережжя Кувейту та північні іранські порти. Особливе значення набувало проведення морських десантних операцій. Для виконання їх потрібні були відповідні засоби. В немалій ступені через їх відсутність, Ірак не зміг досягти своїх цілей під час обох “кувейтських криз”. Не останню роль в зміні морської політики Іраку, грав фактор розширення числа країн – постачальників військово-морської техніки. Орієнтація на одну країну – Радянський Союз ставала мало перспективною, оскільки ракетні фрегати та десантні кораблі, ця велика держава поставити Іраку не могла. Однак відмовлятися від співробітництва з СРСР керівництво Іраку було неспроможне. Шахський Іран всіляко підтримували США та Велика Британія.