Українці про сім'ю, рід і родинне виховання

Народних афоризмів, що відобра¬жають інституцію роду й сім'ї, в українському фольклорі дуже ба¬гато. І всі вони, як правило, наголо¬шують на важливості роду й родин¬них зв'язків у житті кожної людини: «Який рід, такий плід», «Яке корін¬ня, таке й насіння». Ряд їх перехо¬дить до значно ширших узагальнень: «Від роду — до народу», «Без роду немає народу».

Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й тугою за нею пройнято чимало українських народних пі¬сень. «Роде мій красний, роде мій прекрасний!» — часто проголошу¬ється в них. І з задоволенням зазначається:

З'їжджається рід до роду

На любу розмову.

Звичайно, увага й повага до сім'ї до роду не приходить сама собою. Її треба виховувати. Це і є той природ¬ний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналеж¬ність до родини, роду, а через них — до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості на¬шого народу: «Умів дитину породи¬ти, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».

Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече». Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно, проти цього й спрямовані застереження: «Не трать ходу до поганого роду», іронізування: «Рідня — десята вода на киселі», «Близька рідня: на од¬ному сонці онучі сушили», розчару¬вання: «Великий рід, та ніде голови прихилити» і висновки: «Краще близький сусіда, ніж далекий ро¬дич».Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди—якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей. Саме таку ідею утверджує народна пісня «Ой у бро¬ду, броду пили гуси воду». Розбагаті¬лим братам, які загордились і цу¬раються свого роду, своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона відповідає:

— Брати ж мої, брати,

дорогії квіти,

Як ви самі не прийдете,

присилайте діти!

Знання свого родоводу — тради¬ційна вимога української етнопеда¬гогіки. І ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась. Упевненість «Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина» хіба не підтверджує це? Підтриму¬вати родину означає, перш за все, берегти честь свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса ви¬роблялася в дитини у контексті самого родинного життя, на основі щоденних справ і спостережень.

Вище ми зазначали піднесення в уяві українців роду аж до небес та обожнювання його, на що зорієнтовувалися діти та молодь. Але не менш важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вби¬рала душею тепло любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів і сестер, увагу родичів, про сім’ю, рідних, народні вислови на цю тему. Сутність родових відно¬син розкривається у дитячому фольклорі часто через образи навко¬лишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам'ято¬вується. І не дивно, що колена українська дитина знає напам'ять і охоче декламує, скажімо, такий віршик, як «Ходить гарбуз по горо¬ду»:

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

— Ой чи живі, чи здорові,