МИТРОПОЛИТ РОМАН ШЕПТИЦЬКИЙ
2. Австрійська державна влада, яка асоціювалася в народі передусім із цісарем (особа якого крила в собі щось літургійно-священне: Його Апостольська Величність); нам тепер навіть важко собі уявити ту величезну повагу галичан до “тата”-цісаря (тут також бачимо паралель із ставленням наддніпрянців до царя); льояльні до Франца-Йосифа і “тверді” старорусини, і “м’які” народовці.
Ця повага почала давати тріщини лише після того як цісар не справдив надії галичан утвердитися супроти поляків (коротка відповідь галицько-українській делеґації в 1891 р.: Adieu, meine Herren!).
3. Поляки. Шептицький стає першим “владущим” і впливовим українцем, з яким справді треба серйозно рахуватися. Сподівання польських кіл власне на “валленродизм” молодого графа-поверненця швидко виявляються марними; Вол. Дорошенко згадує, що Шептицького ненавиділи не менше, ніж Михайла Грушевського (творця і проводаря “гайдамацького” руху в Галичині); особливо лютували т. зв. “вшехполяки”, які “раді були б його злінчувати”.
Шептицький і Грушевський були в Україні не єдиними поверненцями до українства – тоді ж діяли Тадей Рильський, Вол. Антонович, Вяч. Липинський, у Хорватії подібний приклад – архиєпископ Штросмаєр (пом. 1905 р.).
4. Українське громадянство, розбите перш за все на два ворожі табори: москвофіли – які, до речі, мали великий вплив при св. Юрі (по-москвофільськи настроєні ґенеральні вікарії о. Андрій Білецький та о. Олександр Бачинський відзначалися ще й непересічним довгожительством); народовці, радикали і соціялісти – насправді серед них було мало безбожників (як стверджує Вол. Дорошенко), їхній антиклерикалізм був по суті антимосквофільством: селяни-радикали вірно трималися своєї Церкви, хоч і висмівали свого “кацапствующого” пароха.
Зростання авторитету митрополита в українському суспільстві:
1. Тільки поволі вдалося Шептицькому перебороти нехіть і упередження українського громадянства до Св. Юра, це треба ствердити на противагу рожевим тонам багатьох сучасних біографів-”агіографів” митрополита (“Між ними [себто укр. громадянством і св. Юром] існувало взаємне зрозуміння, гармонія і співпраця”, пише, напр., Степан Баран). Удалося перш за все завдяки особистим рисам Андрея Шептицького. І сам митрополит, і громадянство мусили пройти певну еволюцію. Спершу – і довго – в українській громаді існувало підозріння, недовіра і вичікування. Це видно хоча б на прикладі неприхильного ставлення галичан до надання заснованому митрополитом Церковному Музеєві назви Національного (національним може бути тільки музей НТШ, твердив Грушевський).
2. Деякі несподівані акції митрополита, в яких він виявив свою рішучу солідарність із українським суспільством: 1901 року закрив – на превелике здивування австрійського міністра освіти – гр.-кат. семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. 1903: приєднався до бойкоту українськими депутатами галицького сейму.
3. Подія, яка підживила неприхильне ставлення укр. громадськости до митрополита, – осуд Січинського. Послання перед Томиною Неділею 1908 р. Обурення “патріотів”. Народ по селах співає: “Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!” Масове надавання дітям імені Мирослав. Послання було продиктоване не тільки християнськими мотивами, але й політичними: його вимагав Відень як передумову для натиску на поляків, щоб ті зробили українцям поступки (Вол. Дорошенко). Тож іще раз зазначмо: ставлення укр. громадянства до митрополита Шептицького напередодні Першої Світової війни не було таким рожевим, як змальовують його теперішні агіографи.
Але зближення між обома сторонами йшло.
Митрополит, зазначмо для прикладу, не міг, хоч би й хотів, так просто усувати москвофілів з парохій (цього очікували від нього українські кола), – це було неприпустиме за австрійськими законами.
4. Найбільш вдала акція Шептицького – 1914: досягнення домови з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила, звісно, війна.Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він ex officio був депутатом віденського парляменту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з’явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми. Духовенство може мати лише духовний авторитет (рішучий відхід від політиканства у стилі Сильв. Сембратовича). Цим духовенство здобуде собі незалежність (воно повинне не боятися засуджувати нехристиянські акції, такі як убивство Січинським графа Потоцького). Від цього, на глибоке переконання митрополита, виграє і український національний рух, і Греко-Католицька Церква. Ця позиція надалі виявилася надзвичайно плідною і мудрою.