МИТРОПОЛИТ РОМАН ШЕПТИЦЬКИЙ

Любов митрополита до слів Русь, русин можна б пояснити шляхом, що його він пройшов, повертаючись до народу і віри предків. Шлях цей вів через красу слов’янських кириличних літер, через велич старовинних ікон і церковних обрядів. “Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непонятну емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив дияконськими дверми на великий вхід. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що возносився до неба разом зі звуками пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче промінчик спливав на душу з-поза світа, неначе з неба” (Андрій Шептицький, “Мої спомини про предмет музейних збірок”).

“Непонятна емоція” – то було в дитинстві відкриття краси забутого й затьмареного латинщенням християнського Сходу. Митрополит Андрей немовби пересягнув віки золототканого й обважнілого візантійства і прийняв для себе по-патристичному простий етос “східнього” владики. Вражає простота його архиєрейських риз. Настає початок “ери вишиваних фелонів”, яка триває ще й нині. Ту саму любов до першохристиянської простоти можемо добачити і в турботі митрополита про збереження дерев’яних церков. (Засновані Шептицьким “найвосточніші” греко-католицькі ченці – студити – отримують для богослужень саме дерев’яну церкву з Бойківщини).

Життя митрополита історики поділяють на різні періоди, – за Австрії, в російському полоні, роки подорожей (від Стокгольму до Бразилії), під Польщею, “перші совіти”, “німці”, “другі совіти”, – але зовсім-таки різне екзистенціяльне забарвлення мають (назвімо їх за христологічною аналогією) період скритого зростання (1865–1901) і період архипастирського служіння (1901–1944).

Коротке єпископство у Станиславові (1899–1900) Андрей Шептицький почав з візитації гуцульських і буковинських парохій. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діялектом (“До моїх любих гуцулів”): “Періш усего Ви, дєді і нені христєнцкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення”. Інша негадана для властей річ: відвідав арештантів у Станиславові, відкрив для них школу.

“... А. Шептицький від самого свого вступлення на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм... Почати з того, що замість запліснілої псевдо-церковщини, якою промовляли його попередники, ... він пише листи чисто галицько-руською народною мовою, – річ досі нечувана у наших церковних достойників.

Він не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напускним, ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільцях і не “возвіщає”, а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає” (І. Франко, 1904).

Сили, які діяли в українському житті Галичини, коли на митрополичий престол вступив Андрей Шептицький (за спогадами Вол. Дорошенка):

1. Греко-Католицька Церква (найбільша з уніятських Церков); спершу – певна дивовижа для австрійської влади; асоціювалася в українському народі просто з собором Святого Юра (тут є паралель із Святою Софією Київською в уявленні наддніпрянців: і галичанам, і наддніпрянцям було, врешті-решт, однаково, хто “владичить” у їхньому храмі-символі); Юр – творіння попередніх митрополитів Шептицьких: побудований у середині XVIII cт., найкрасивіша будівля стилю рококо у Східній Европі.

60ті – 90ті роки XIX ст. – українська інтеліґенція Галичини поступово виростає із священичої колиски; священство, однак, продовжувало відогравати величезну ролю, будучи своєрідним замінником державних структур (роля, яка припадає йому в недержавних народів).

Попри всі вагомі проґресивні чинники, Греко-Католицька Церква впадає перед початком XX ст. в якусь заціпенілість (оту “запліснілість”, про яку писав Франко); митрополит Сильвестр Сембратович втягає Церкву в політиканство; могутньою силою є в Церкві москвофіли.Із спогадів матері: “Від найдавніших часів я чула, як про руське духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами й бездонною темнотою, захланністю й обичаями. Обряду я не знала зовсім, я бачила тільки його представників у найнижчому відразливому суспільному шарі, що в тій верстві викликували згіршення, знеохочували і відштовхували простацтвом, а те, що не було темне й дике, від кільканадцяти літ виступало як ворог латинської Церкви і польської національности. ... все те сичало довкола мене, як гадюки, і підносило голови ... хотіло мені видерти дитину і втопити в безодні свого бруду”.