ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

А щодо нашої молоді високих шкіл, я говорив, між іншим, що якщо вважаємо за доцільне висилати наших студентів вчитися у вищих школах Німеччини, то чому ми не мали б висилати молодих людей вчитися в німців військового ремесла?

До цих міркувань треба ще додати. В час, коли приходило до організації Дивізії, поразка німців була ясна. Але програна німців не мала ще бути рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію, що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла відіграти ролю ядра української національної армії. Ми мали теж деякі надії, що створення Дивізії може спричинити зміну німецької політики на східньо-українських землях, що і на ці землі пошириться "політика Вехтера", яка дозволить і за межами Галичини творити українську силу, зокрема збройну.

Міркування німців, зглядно Вехтера, були дещо відмінні:

шляхом українсько-німецької співпраці доцільно впрягти українські сили в німецький віз, а самим вибитися на ролю носіїв нових форм німецького панування на Сході. Повного довір'я обі пертрактуючі сторони ніколи одна до одної не мали. До того підхід обох партнерів був різний. Вехтер говорив: ви, українці, маєте шанси, покажіть, що ви можете, а згодом дістанете в Европі відповідне місце.

Український підхід був такий: створіть відповідну політичну базу, покажіть нам це місце в Европі, а згодом ми з вами підемо.

Ведучи- пертрактації в справі Дивізії, я мав на оці ще низку конкретних користей, які ми могли осягнути і про які я частинно також говорив на різних зборах. Завдяки створенню Дивізії автоматично лагіднів би політичний режим у Генеральній Губернії, а тим самим задержувалася б українська субстанція. Рівночасно, шляхом дрібних поступок, а не шляхом підписання договорів, можна було б скріпити українські позиції, зайняти нові становища в адміністрації краю, добути нові осяги на полі господарства і культури. Тому і перед творенням Дивізії, і після акту 28 квітня 1943 p. Український Центральний Комітет ставив німецькій владі такі вимоги: амнестія для політичних в'язнів, зокрема для членів Організації Українських Націоналістів Степана Бандери, реприватизація українського суспільного і приватного майна, унезалежнення Української Допоміжної Поліції по округах від німецької поліції, віддачі преси на терені Галичини в українські руки, переорганізування так званої Будівельної Служби, полегші для українських робітників, вивезених на роботу до райху. По військовій лінії йшло нам про поширення права набору до Дивізії на територію цілої Генеральної Губернії і на райх, про ступневе вилучення з різних військових і піввійськових формацій українців — принайменше тих, які походили з українських земель в Генеральній Губернії, і старших емігрантів, та включення їх до Дивізії.

Під час переговорів з Вехтером виявилося, що його компетенції є обмежені й що багато від нього "виторгувати" не можна. Як було сказано, він добув підтримку для ідеї Дивізії у Бергера, але мав він і противників в роді Еріха Коха чи високих достойників з гестапо, які бачили українську проблему лише з негативного погляду, з погляду "Абвер". При цих відносинах Дивізія не могла носити загальноукраїнського характеру, а лише регіональний — галицький, її український характер міг полягати більше в змісті, ніж в зовнішніх формах. Вехтер не міг давати українцям ніяких політичних гарантій і не міг за ними їздити до Берліну, бо і так не дістав би їх, а лише послабив би свою позицію і справу Дивізії. А втім — яку вартість мали б якісь політичні гарантії з боку тих, що всі переговори і пакти вважали за клаптик паперу. Іншими словами, оцінюючи ситуацію реально, зміст переговорів з Вехтером був доволі скупий. При всіх тих пертрактаціях треба було ще брати, як вже було сказано, до уваги, що німці могли зорганізувати Дивізію і понад голови українців:В розмовах з Вехтером устійнено такі точки: галицька військова формація мала б бути дивізією, її характер мав бути регіональний, зазначений у назві "Дивізія "Галичина", в однострої і відзнаках, дивізія підлягала зброї СС, як і інші чужонаціональні більші з'єднання в рамах німецьких збройних сил, набір до дивізії мав бути добровільний, релігійна опіка — в руках українських духовників, носієм дивізії перед українськими і німецькими чинниками мав бути УЦК. Рівночасно з актом проголошення Дивізії з німецького боку мав появитися також мій заклик до української суспільности ставати в ряди дивізії. Набором до дивізії, опікою над жовніром та його родиною і поміччю в організації дивізії має займатися Військова Управа, членів якої номінуватиме губернатор Вехтер на мою пропозицію, при чому, з огляду на вагу справи, очолювати Військову Управу мав я. Старшинський корпус мав бути мішаний: німецький і український. Ціла низка доволі важливих подробиць мала бути устійнена в найближчому часі. Також мало прийти принаймі до частинної політичної амнестії.

Після розмови з Вехтером і Бауером я розпочав розмови в справі дивізії з українськими громадянами, в першій мірі з комбатантами і членами проводу УКЦ. Але першу розмову я відбув з найвищим для українців авторитетом — з Митрополитом Андреєм і почув з його уст ті самі слова, які я чув влітку 1941 p.: "Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії". Безпосередніх розмов з українськими політичними угрупуваннями я не мав, але вів їх посередньо, бо особи, яких я запросив увійти в склад Військової Управи, належали до різних політичних угрупувань, і вони, перше ніж дати свою згоду, порозумівалися з своїми політичними середовищами. Деякі з них вели також розмови з тими політичними середовищами, прихильники яких не входили в склад Військової Управи. Треба додати, що ніхто з осіб, яким я пропонував увійти до Військової Управи, не відмовилися, за вийнятком полковника д-ра Романа Дашкевича. Політичні середовища ставилися до справи дивізії позитивно або негативно (оба відлами ОУН). Очевидна річ, що справу дивізії обговорював я докладно з д-ром К.Паньківським.