ГЕОРГІЙ ВЕРНАДСЬКИЙ І ЙОГО ПРАЦІ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Згодом в роки Громадянської війни він у березні 1918 р. залишив Перм і надалі жив у Києві й Симферополі. В Криму він був призначений викладачем Таврійського університету, працював в Комісії Таврійського архіву.
У вересні 1920 р., за порадою П.Б.Струве (1870-1944), він був призначений завідувачем відділу друку в уряді барона П.М.Врангеля (за іншими джерелами - його було призначено міністром народної освіти).1 листопада 1920 р. Георгій Володимирович разом із дружиною в числі залишків розгромленої врангелівської армії емігрував до Константинополя, а через три місяці - до Афін.
Працюючи у 1921-1922 рр. бібліотекарем у бібліотеці Грецької археологічної асоціації, він досліджує джерела та літературу з історії Візантії. Водночас викладає в російській православній школі. Саме в Афінах у нього прокинувся інтерес до грецької культурної традиції, до історії Візантійської імперії, що дуже допомогло йому пізніше у висвітлюванні перших століть російської історії. Важливим був і світоглядний перелом: він остаточно відмовився від політики, і ця відмова завершилася його приходом до православ'я та активної участі у церковних справах.
У листопаді 1921 р. Вернадський був делегований до Карловицького Собору від православної російської громади Афін. Роботою Собору він був незадоволений, оскільки делегати, на його думку, обговорювали більше політичні питання, а не стан російської православної церкви.
У січні 1922 р. Вернадські переїздять до Чехословаччини, де Георгій Володимирович незабаром став професором і розпочав читати курс з історії права Російської імперії, опублікований як підручник в 1924 р.
На початку 1920-х років Прага була одним з інтелектуальних центрів російської еміграції, якому фінансову підтримку надавав чехословацький уряд.
Георгій Володимирович Вернадський відразу підключився до роботи по організації російських науково-навчальних установ. Після обрання головою Російської академічної групи в Празі академіка П.Б.Струве, Вернадський увійшов в правління групи. Восени того ж року він був обраний секретарем ІІ з'їзду російських академічних організацій, що проходив у Празі.
З 1925 р. Вернадський очолює Семінар Кондакова, праці якого з археології та історії російського та візантійського мистецтва здобули світове визнання. Ідеї М.П.Кондакова (1844-1925) про взаємозв'язок степової, візантійської та слов'янської культур наклали значний відбиток на науковий світогляд Вернадського.
Георгій Володимирович активно включається в «євразійський рух» [1], який склав цілу епоху у розвитку російської історичної школи. Вернадський вирішив аргументувати філософські розробки євразійців конкретними історичними дослідженнями. Першою працею в цьому напрямку стала його стаття ««Соединение церквей» в исторической действительности» [2], що з'явилася в євразійському збірнику «Россия и латинство» у 1923 р.
Згодом з'явилися праці «Начертание русской истории», «Опыт истории Евразии» (Берлин, 1934), «Звенья русской культуры» (Берлин, 1938).
Згідно з цими фундаментальними працями Вернадський вважав рушійною силою російського державотворення «боротьбу лісу і степу». Його схема «періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, Росії - СРСР) з наступною руйнацією їх і утворенням натомість «системи держав». Відповідно історія поділялася на періоди: спроби об'єднання лісу і степу (до 972), боротьба між лісом і степом (972-1238), перемога степу над лісом (1238-1452), перемога лісу над степом (1452-1696), об'єднання лісу і степу (1696-1917). Росія-СРСР, на думку Вернадського, успадкувала «плоть держави» від Сходу, монголо-євразійської держави, а «дух держави», ідейну основу - від православної Візантії. Народ - творець історії, але історичний процес має стихійний характер. Кожна народність здійснює психічний і фізичний вплив на навколишнє етнічне і географічне середовище. Від сили цього тиску і від сили опору йому залежать створення та наступна доля держави [3].
Прогресивними Георгій Володимирович вважав західні впливи, підкреслюючи в окремих працях, що вони були найбільш притаманні Західній Україні. З усіх етапів розвитку української і російської державності особливу увагу приділяв Київській Русі, яку він вважав федерацією, своєрідним «вільним суспільством», де монархічний (князь), аристократичний (боярська рада) і демократичний (віче) елементи «взаємно врівноважували одне одного, а народ мав голос в управлінні повсюди в країні».