УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТА ЇЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Таким чином, коли йдеться про дієвість, “працездатність” чи інтегральну силу будь-якої національної ідеї, зокрема й української, в перехідний період розвитку економіки, то слід найперше не піддавати сумніву суспільну цінність самої ідеї, а адекватно оцінювати існуючі у даному соціумі соціальну орієнтацію та мотивації, рівень освіченості, духовності і патріотизму співгромадян. УНІ як соціально-психологічний і духовно-культурний феномен не стала наскрізною в системі “сім’я — людина — суспільство — держава” в свідомості людей, яка нерідко залишається “совковою” і не “працює” на сучасну суспільну трансформацію. Тому головне завдання розвитку УНІ, вирішення проблеми її інтелектуального забезпечення та удосконалення людського фактора.

Сьогодні українству, враховуючи те, що держава Україна вже існує і вона визнана світом (навіть Росія відносить її до категорії “сопредельных государств”), не треба вже вмирати за УНІ, слід відповідально, продуктивно, творчо працювати, надалі дотримуючись десяти Заповідей Божих. На зміну освяченому в кривавій боротьбі патріотичному гаслу “Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу, або загинеш у боротьбі за неї!” повинно свідомо прийти мирне і творче, але не менш патріотичне — “Розбудуємо Українську Державу, або втратимо можливість будь-коли це зробити!”.

Для освоєння цього шляху українству вкрай необхідно позбутися внутрішніх політичних протистоянь, які існують передусім між комуністами і націоналістами. Українським комуністам (якщо такі є) час перестати бути бойовим загоном компартії Росії і боротися з УНІ, а треба сприйняти її, не ототожнюючи з післявоєнним дисидентським націоналізмом, а націоналістам вже не можна однолінійно пов’язувати УНІ виключно з націоналістичним рухом, монополізуючи у такій спосіб почуття патріотизму всього народу і залишаючи за собою партійне право очолити його на шляху реалізації УНІ в довоєнному її розумінні.

Комуністичним ідеологам вдалося, на жаль, привчити всіх українців, зокрема й націоналістів, до думки, яка ще й сьогодні шкодить процесам державотворення і націотворення в Україні: УНІ обов’язково засновується на націоналізмі. У той же час УНІ є набагато глибшим, ширшим і багатомірнішим явищем, яке деякі автори небезпідставно пов’язують навіть з міфологією українського народу, з його стародавніми переказами та історичними подіями2. На передній план розбудови держави сьогодні об’єктивно виходить духовна інтелектуальна еліта, яка хоча не володіє владою, але акумулює в собі силу інтелекту нації, необхідну для повноцінного розвитку суспільства.У цьому контексті націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохопною. Більше того: націоналізм, накреслюючи одну з доктрин державотворення, мусить визнати, що для сучасного суспільного поступу характерна багатовекторність соціальних процесів і явищ, які одночасно заторкують демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість і соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення сфер її комунікації, побудову громадянського суспільства тощо. Разом з тим до націоналізму в умовах повзучої русифікації і зовнішнього тиску північного сусіда слід насамперед ставитися, враховуючи його роль у консолідації української нації, на основі утвердження УНІ як такої, що охоплює всі суттєві сторони “українськості”, прогнозує розвиток країни на далеку перспективу як самостійної одиниці.

Націоналізм великою мірою акумулював зміст УНІ в умовах боротьби української нації за свою державність, відображаючи вищий рівень її національного, соціального та політичного усвідомлення, але не вичерпував поняття “національна єдність”3. Сьогодні для більш повного та якісного врахування людського фактора в процесі розбудови держави більш придатною є теорія “ядра” нації, в основі якої — феномен духовно-інтелектуальної еліти як серцевини (ядра) розвитку кожної нації, основного носія й продуцента її творчого потенціалу. При цьому сама нація розглядається не ізольовано, а як клітина світового співтовариства, національні кордони якої лише служать тими “соціальними мембранами” (природними фільтрами), які пропускають все потрібне для її розвитку та збереження етнічної ідентичності. Водночас такі кордони не можуть бути прозорими, бо вони мають служити інтиму творчості, що збагачує людство тим національним оригінальним набутком, який може мати світову цінність, тобто стати міжнаціональним, загальнолюдським надбанням4.

Можна дискутувати щодо швидкої розбудови в Україні повнокровної національної держави, в якій “відпаде потреба в організаційно оформленому націоналістичному русі”, але дедалі очевиднішою стає теза, що “національно здорове суспільство не є національно стурбованим”5. Бо, як правильно стверджує автор цієї тези, в такому суспільстві рідна мова однаково природно звучить у вустах президента країни і його дружини, простого робітника і вченого, банкіра і домогосподарки. У такому суспільстві національна культура панує в школі, університеті, книгарні, на радіо- й у телеефірі, в театрі. Державна мова є обов’язковою у спілкуванні політиків, депутатів і урядовців всіх рівнів і регіонів, бо вони захищають національні інтереси держави, незалежно від приналежності до різних партій та ідеологій, зокрема і комуністичної чи соціалістичної.

Сьогодні і комуністам, і соціалістам, і націоналістам час усвідомити, що побудувати в ринковому світі Самостійну Українську Державу — це означає насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність, яка не дасть їй перетворитися на ринок малокваліфікованої робочої сили, дешевого постачальника напівфабрикатів чорної металургії, мінеральної сировини чи стати сміттєзвалищем промислових відходів європейської індустрії. В умовах великої конкуренції та шаленого економічного тиску інтелектуальна самостійність України — це чи не одна з найважливіших складових УНІ, які в стані об’єднати націю6. Розуміємо самостійність не тільки як синонім суверенності, а й як інтелектуальну спроможність України, що уможливлює творення власної конкурентоздатної науково-технічної, технологічної та іншої інформації українською мовою. Тобто тих цеглин знань і досвіду, які Шевченко назвав “своєю мудрістю”, і завдяки яким можемо справді самостійно розвиватися та увійти на рівних у світове співтовариство.Інтелектуальна самостійність України головним чином залежить від рівня розвитку національної освіти, науки і культури, патріотизму та високої активності до здобуття і творення нових знань. Кволість суспільної еліти, особливо політичної, історично була вузьким місцем у нашому державотворенні. Тому авангардну роль повинні відігравати національна духовна еліта, передусім наукова, технічна, освітянська, мистецька. До неї слід віднести насамперед інтелектуалів за їх внеском у процес розвитку України, за створення нових інформаційних продуктів (творів), за нагромадження нових знань, ідей, проектів тощо. А у нас з цим існують проблеми. Смислового інтелектуального простору не створено. Натомість русифікатори України не покаялись і гуманізму щодо вимираючої на зденаціоналізованих ними теренах мови не виявляють. Вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, вони фактично виступають за Україну, але без українського національного інтелектуального потенціалу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію та зросійщення. Фактично йдеться про інтелектуальний атниукраїнізм, який засмічуючи національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й по суті виступає проти самої державності України.