УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТА ЇЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної патріотичної позиції посттоталітарного українства породжують неясне уявлення про українську національну ідею (УНІ), множачи різне розуміння її місця та ролі в сучасних державотворчих процесах. Освітнє, інформаційне та духовне усунення постколоніальних ідеологічних завалів і залишкових уламків різних, часто взаємовиключних ідеологем, найперше комуністичних і викривлених радянською пропагандою націоналістичних, відволікає значні національно свідомі сили на відповідні історичні екскурси з метою пояснення суспільному загалу генези УНІ, її захисту в Україні від українофобів замість того, щоб використати її консолідуючий потенціал для розбудови власної держави та чіткого окреслення напрямку її раціонального розвитку. Особливо гостро відчувається дефіцит соціальних індикаторів, які служили б емпіричними референтами реалізації УНІ та її інтелектуального забезпечення протягом не лише восьми років незалежності України, а й віддзеркалювали б засади стратегії її розвитку на віки.

Замість продуктивної праці на ниві УНІ, удосконалення шляхів її трансформації та пошуку нових форм її державного утвердження в історичній перспективі, ми або дріб’язково сперечаємося щодо її ефективності (чи ще гірше, сумніваємось в її наявності та суспільній потребі в ній), або наївно тішимося (чи нищівно картаємо себе аж до поширення комплексу меншовартості) з приводу романтичної закоханості в її історичне коріння та духовно-культурні витоки. Саме штучно-умовний поділ на романтичну та прагматичну її компоненти поглинає значні інтелектуальні сили та заважає консолідації нації1.

Немає нагальної потреби докоряти прибічникам УНІ за те, що вона виникла і почала розвиватись на грунті культурно-філософського романтизму Кирило-Мефодіївського братства лише в ХІХ столітті, ні за те, що вона нині існує без проекцій романтичного ідеалу її подвижників на сучасну соціальну та політичну площини України, її геополітичне положення, на перехідний стан економіки та “совкову” свідомість — мовляв, на спрацьовує і на переломі ХХ та ХХІ століть. Час нарешті самокритично визначити, що реальна здатність бути реалізованою в умовах сучасної України зумовлюється насамперед інтелектуальними і духовними можливостями нації. УНІ — це своєрідний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, це духовно-інтелектуальний потенціал нації, людини державотворця і співгромадянина, яка, спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, має мобілізувати творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на творіння українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, цілісної одиниці світового співтовариства.

В контексті реалізації цих завдань настав час чітко, ясно і відверто поставити зовсім не риторичне запитання: “Чи є на світі аналогічні приклади творення такого народу? Чи можна створити одну демократичну державу або спільне громадянське суспільство двох націй: корінної і тієї, що гнобила і далі має намір це робити?” Можна навести низку вартих наслідування прикладів щодо будівництва нових суспільств — громадянських, соціальних, демократичних і навіть певною мірою гуманних. Проте у світі немає випадків, щоб метрополія так довго і послідовно нищила корінний “братній” і близький за мовою народ, і не спромоглася цього зробити.

Хоча проблему українства не вдалося розв’язати шляхом фізичного знищення всіх українців, проте соціальній системі “людина — суспільство — держава”, її освіті, культурі та духовності було завдано величезної шкоди, особливо — розвиткові інтелектуального потенціалу народу, його національній еліті. Сьогодні це негативно позначилося передовсім на спроможності українського суспільства нарощувати ті соціальні клітини, які об’єднують українську націю і формують її свідомість як цілісної активної одиниці світового простору. Значні інтелектуально-духовні втрати в минулому заважають українству усвідомити не лише сенс спільності коренів слів “народ” і “родина”, але й те, що останнє слово в широкому розумінні силою духу перевершує навіть поняття “нація”, оскільки розглядає її як велику родину із спільним минулим та вірою в досягнення спільними зусиллями кращого майбутнього, формує почуття її окремішності в світовому розмаїтті культур, мов, традицій.Отже слід визнати, що в сучасній Україні відсутній духовно-культурний обруч, точніше, нам заважають його сформувати, а залишають політичний Збруч як релігійний, мовно-культурний, соціально-психологічний штучно створений вододіл, якому не дають пересохнути в нашій свідомості. Становлення сучасного українства супроводжується різним ставленням до таких “значних” подій української історії, як визвольні післявоєнні змагання. Це означає, що ми мали, маємо і далі матимемо дуже розмиту національну свідомість. А без неї немає усвідомлення УНІ, немає національної гордості, відчуття нашої унікальності як самобутнього народу, єдиного і неповторного в розмаїтому світі. Навпаки, останнім часом в Україні дедалі сильніше дається взнаки таке соціальне явище, як антиукраїнізм, який поглиблює економічну кризу, далі інгібує українську мову, культуру, традиції. Проте ми його спостерігаємо мовчки, натомість мас-медіа голосно актуалізують проблему антисемітизму. Складається враження, що вона турбує громадську думку більше, аніж загрозливі прояви цинічного шельмування УНІ з високих трибун чи відверте ігнорування владною елітою української мови як державної.

Отже, логічно доходимо до висновку, що у нас не лише не формується відповідна громадська думка, а й великою мірою відсутня громадська совість. Для свідомості українців особливо вагомою є правдива звістка — “пізнайте правду і правда визволить вас” (Єв. Івана, 8.32). Тобто не УНІ “не спрацювала”, а ми не працюємо на неї як належить державному народові, духовна інтелектуальна еліта якого повинна доводити ідею до суспільного загалу, робити її близькою усьому народові, перетворювати її у пам’ять про спільне минуле, історію; а це формує свідомість, дух нації, який стає рушійною силою майбутніх суспільних зрушень та консолідації.