УКРАЇНЦІ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ
З рапорта владивостоцького поліцмейстера від 3 липня 1913 р. можемо дізнатися, що "в числе украинских любителей состоят: Небрат Михаил Романович, Сирошенко Николай Петрович, Хворостин Геннадий Гаврилович, Ященко Филипп Миронович, Янковский Станислав Иванович, Монакина Нина Григорьевна, Орловская София Федоровна, Подоилова Елизавета Панкратьевна и Яковицкая Секлетия Тияновна. Цель их – устройство малороссийских спектаклей в Народном Доме в пользу Общества народных чтений". Далі в рапорті повідомляється, що "связей с какими-либо украинскими организациями в Европейской России или за границей с целью объединения малороссов во Владивостоке пока не обнаружено" [7].
Також із жандармського рапорту дізнаємося, що 21 листопада 1913 року на квартирі селянина Чернігівської губернії м. Ніжина Івана Леонтійовича Мостипана за адресою: Владивосток, 3-я Портова вул., 13, кв.2 відбулися збори членів українського гуртка, в яких взяло участь 12 осіб, в тому числі "из лиц известных Отделению": Глушко, Лемішко, Савчик, Казнадзей, Іващенко та Печенкін (Печінко?). Головував Мостипан. Як повідомлялося у рапорті, всі вони й раніше проходили у справах "охранки" як члени українського гуртка.
На розгляд зборам було насамперед запропоноване питання про влаштування українського вечора, присвяченого пам'яті Шевченка, в Пушкінському театрі або в театрі "Золотой Рог". Після вирішення цього питання виступив Мостипан щодо діяльності гуртка і висловив думку, що гурток вкрай слабко функціонує і відчутних наслідків не дає. Гурток, на його погляд, займався влаштуванням вистав, тоді як мета його значно ширша — розвивати національну самосвідомість; вивчати насущні українські інтереси і культурний саморозвиток. Далі він проголосив, що головною метою, до якої повинні прагнути всі щирі українці, має бути автономія України. А надалі І. Мостипан закликав присутніх інтенсивніше сприяти розширенню гуртка і добиватися дозволу на утворення українського клубу [8].
Як повідомляє М. Марунчак, в цей самий час фіксуються українські таємні політичні гуртки в Імані, Микольську й Владивостоці, де активно діяли Дмитро Боровик, М. Кобилянський та інші [Марунчак 1974].
З початком першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське суспільне життя в Зеленім Клину завмирає. Тільки в межах концесії Китайсько-Східної Залізниці (КСЗ) у Маньчжурії можна було провадити деяку українську роботу; це й робили харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях.
9 березня 1916 р. у Владивостоці була спроба створити українську організацію під вивіскою Владивостоцького українського благодійного зібрання. В поданому проханні говорилося: "В настоящую Великую Отечественную войну помощь Родине есть обязанность каждого, гражданина, сбор же пожертвований бывает более или менее удачен в зависимости от формы, в какую это пожертвование выливается, и задачей организаторов подобных мероприятий бывает устройство наиболее разнообразных вечеров, сборов и т.п., могущих привлечь даже наиболее пассивных обывателей.Задача Украинского Благотворительного общественного собрания — организация подобных мероприятий для сбора пожертвований..." Це "прошеніє" підписали селянин Харківської губернії Федір Миколайович Васильєв, селянин Київської губернії Хома Данилович Стецюк, інженер Дмитро Миколайович Хлобощин, полтавський міщанин Микола Павлович Голиков, лікар Василь Вікторович Потсенко, почесна громадянка Пелагея Трохимівна Ракицька, селянин Полтавської губернії Микола Сильвестрович Савенко, міщанка Б.Д.Новолійник [9].
Але Приморське обласне в міських справах присутствіє відмовило в реєстрації Статуту і цієї організації на тій підставі, що “представленный на рассмотрение Устав не соответствует цели нового общества... Проектируемое общество называется "благотворительным", а представленный Устав является Уставом обыкновенного общественного собрания, клуба, каковым, по существу, и является это общество... Ввиду изложенного Присутствие, не находя возможным утвердить Устав Владивостокского Украинского Благотворительного Общественного Собрания, постановило в регистрации Устава отказать” [Марунчак 1974].
У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до початку Лютневої революції 1917 р., коли ліквідація заборони на все українське відкрила більші можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців.
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ І СПРОБИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В 1917 - 1922 PP.
Історик Зеленого Клину І. Світ зазначав: "Скрізь, де на території Далекого Сходу жили українці, не залежно від їх кількості, замість різних революційних комітетів, почали творитися національні організації — громади, бо для української нації революція 1917 p. була не соціальною революцією, а національною" [Світ 1934].
Такі громади заснувалися у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні; в дрібніших містах і селищах теж були утворені українські організації. Ці громади спершу були універсальними щодо своїх завдань і не мали певного політичного обличчя й чітко окресленої мети.