УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ПОЛIТИКА ТА ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Вершиною єдности суспільно-політичної думки, релігії, філософії, освіти стають і державні акти (Володимир Мономах завершує творення та впровадження у життя "Руської Правди"), і твори Володимира Мономаха "Поучення дітям" і митрополита Іларіона "Слово про закон, благодать та істину".Зауважимо, що великий князь свою педагогічну заповідь скеровував дітям, а митрополит - усьому суспільству. Однак обидва твори були, по-перше, з державницьким змістом, духом, спрямуванням, стилем; по-друге - засновані на глибокій українській вірі, філософії, етиці. Для митрополита Іларіона головне - теза, що кожен народжується для щастя (благодаті); шлях до нього - пізнання істини, а вища форма благодатi - воля.
Новий етап української державности - Гетьманщина - також був підготований значною мірою завдяки освітній діяльності братств, науково-філософського виховання в Острозькій, Києво-Могилянській академіях і козацьких школах та відновленню впливу Української Церкви. Саме це все сприяло утвердженню національної визвольної ідеї, політики творення української суверенної держави й її ідеологічних основ: концепції волі ("філософія серця") та теорії пізнання і самопізнання як основи творення та самотворення Г. Сковороди; українського типу людини - патріота, борця, гуманіста, носія етнопсихології побратимства; політики демократичної, правової держави (універсали Богдана Хмельницького, церковно-освітня політика П. Могили, П. Сагайдачного, І. Мазепи, "Вивід прав України", "Конституція" Пилипа Орлика).
"Історія Русів" стала синтезою історіософської, політично-державницької, філософсько-педагогічної пам'ятки минулих тисячоліть.
Творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Максимовича, В. Антоновича, "Книги Битія українського народу" М. Костомарова визначили відродження української суспільно-політичної, соціально-економічної, національно-державницької, культурно- та мовотворчої думки, спрямованих у майбутнє. Логічно, що з'являються М. Драгоманов, П. Юркевич, О. Потебня, І. Франко, Леся Українка, Братство Тарасівців, НТШ і ЛНВ. Синтезуючи віки та досвід тисяч поколінь, творить "Історію України-Руси" М. Грушевський. А далі праці М. Міхновського, В. Липинського і Д. Донцова, провідників "Української Хати", в яких питанням стає: Україна - її минуле, сучасне та майбутнє; основи розвитку українського народу, умови здійснення ним своєї історичної місії.
"Українці: хто вони і чого вони хочуть?", - це питання не лише праць і діяльности М. Грушевського ще з початку XX століття, а й С. Петлюри, В. Винниченка, В. Туган-Барановського, С. Єфремова, В. Вернадського, М. Шаповала, А. Кримського, І. Огієнка, І. Стешенка, як практично й усіх українських партій (зрозуміло, з різноманітними, нерідко, діаметрально протилежними відповідями на поставлене питання).
Для керівників Центральної Ради основою стали: діяння та спадщина великих князів Київської та Галицько-Волинської Руси, гетьманів-державників Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика, Л. Полуботка; тисячолітніх освітніх, наукових, право- та культурологічних традицій; питання Т. Шевченка "Хто ми, чиїх, яких батьків діти?", "Ким, за що закуті?", "Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем?..", "За що ми билися з ляхами, за що ми різались з ордами? За що скородили списами московські ребра?". З огляду на багатовікові традиції національно-державного розвитку і на природне право кожного народу, українці мають універсальну ідею створення та розвитку власної суверенної соборної держави та повної самореалізації як нації, своєї мови, культури, повноправного суб'єкта міжнародного поступу.
Одним із вирішальних чинників досягнення мети і було (з огляду як на великі традиції, так і на особливості обставин розвитку) визначено освіту, культуру, науку, синтезованих універсальним чинником і Буття, і свідомости народу - Мовою.
Тож цілком логічно, що політики були однодумними з поетами: основа самозбереження, самопізнання та самореалізації - "рідна мова в рідній школі" (О. Олесь), а вирішальним чинником розвитку рідної школи як основи розвитку національної держави має стати поєднання політики, освіти, науки, української релігії та філософії, що творять і ядро, і головну форму вираження українознавства.
Досі поширюються міфи про стійкий автономізм чи федералізм М. Грушевського, В. Винниченка, меншою мірою, але і С. Петлюри до наступу більшовиків (1918 року).
Це - помилка: "Історія України-Руси" (перший том якої вийшов ще в кінці XIX ст.), статті початку XX ст. С. Петлюри, "Між двох сил" (1918 року) В. Винниченка переконливо засвідчують, що в принципі вони і до 1917 року були державниками-самостійниками. Інша річ - стратегія і тактика - в 1917 році, коли на Україні розташовувалася 12-тисячна російська армія, кожен крок збройно незахищеної Центральної Ради контролювався емісарами Москви, а широкі маси України не були готові до рішучого повороту в державно-політичному житті та мисленні, - мали бути віднайденими й єдино можливі кроки реалізації стратегічної програми-максимум.Ось звідки вимушене лавіювання. І тому ж - неспростовні докази того, що Центральна Рада робила ставку на українознавство і як на науку знань про Україну та світове українство, але водночас і як на синтезу державної політики, філософії, ідеології, кінцевою метою яких було формування, консолідація української нації та створення української суверенної, соборної держави, української цивілізації, культури, людини, долі. Цілком природно, що і в подальшому українознавство розвивалося в дусі традицій та політики Центральної Ради.