УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ПОЛIТИКА ТА ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Стало мало не аксіомою твердження, що коли Центральна Рада займалася переважно державно-політичними проблемами, то Гетьманат П. Скоропадського - науково-освітніми. Нині відомо, що принаймні обидва уряди опiкувалися і тими, і тими питаннями. А все ж традиція - річ живуча, і початки принципової орієнтації на культуру (організація НАН, університетів, інститутів) настійливо адресуються передусім П. Скоропадському.
Документи засвідчують протилежне: основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою.
На доказ - спочатку окремі джерела та факти: ще 26 червня 1917 року була створена ґрунтовна програма національної системи освіти та підготовки кадрів для неї. На її основі було складено й обнародувано декларацію Генерального Секретаріату щодо освітніх напрямків, проблем, перспектив. На цій основі було проведено два педагогічні з'їзди - у квітні та серпні 1917 року і Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917 року), на яких головним завданням ставилося сприяти освітньому розвиткові народу шляхом боротьби з темрявою, "що охопила нашу Землю після чужого панування" (з матеріалів наради 15-20 грудня 1917 року). 5 жовтня був відкритий Київський народний університет, а 7 листопада 1917 року створена Педагогічна Академія, завданням якої стала підготовка вчителів з українознавства.
Зауважимо: всі ті організаційні заходи здійснені за умов неймовірної фінансової та матеріально-технічної скрути і найскладніших державно-політичних та соціально-економічних конфліктів!
Не менше вражає й мотивація та спрямованість реформ системи освіти. А передовсім - їх проведення на принципах українознавства. Конкретніше: українознавство стає політикою та філософією не тільки Генерального Секретаріату, а й, як бачимо, всієї Центральної Ради.
Зауважимо: до системи українознавства автори "матеріалів до предметів українознавства" (підготованих 1917, а виданих 1918 року) І. Стешенко й О. Дорошкевич відносили: історію народу, географію, українську мову та художню словесність. Отже, бачили Україну в комплексі дисциплін, до того ж, в органічній цілісності.
Не менш вагомі й причини, мета й орієнтації українознавства.
Як зазначалося у зверненні Генерального Секретаріату "До Української людності" 13 жовтня 1917 року, "нині все буде робитися для того, щоб просвітлити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя".
Важливий акорд - не просто дати знання, а просвітлити розум і серце, піднести духовно, отже: поєднати навчання та виховання, інтереси вчителя й учня, особистости держави.
Не менш вагомі i такі наголоси: "А для того треба знати життя своє й чуже, і старе й нове, - і правдиво про це знання діти народу будуть діставати тепер в школі". І це тому, що "ця школа віднині буде не тільки вільна по думках і правдива. Вона буде рідна".
Воістину: як не побачити тут великих традицій митрополита з руських Іларіона, великого князя Володимира Мономаха, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, творця не лише "Кобзаря", а й "Букваря", з їх педагогікою державницько-філософського змісту - з одного боку, і політики та філософії, зумовлених подіями національно-визвольної боротьби - з другого.
Для переконливості нагадаємо: щоб зміцнити і піднести Державу (Київську Русь), Володимир Великий запроваджує нову систему релігії (спочатку пантеон язичницьких, а згодом християнських Богів), систему освіти, власну державну систему права. І все те здійснюється в єдності, й за мету ставиться: піднесення виховної, релігійної, правової культури в ім'я розквіту держави. Навіть частина бояр протидіяла реформаторству (і коли їхніх дітей силоміць брали до школи, на Русі, як зазначає літописець, по сім'ях "стояли плачі великі"). Так постала цілісність: мета - Держава, шлях до неї - політика, освіта, філософія, релігія. Щоб звести могутню державу, велика княгиня Ольга запровадила канонізацію, культ власних (українських) святинь.
Надзвичайно повчальний досвід Ярослава Мудрого: він продовжує справу батька, будує школи і храми, розвиває знамениту правову систему (кодекс законів "Руська правда"), при цьому особливу увагу приділяє освіті. Зазначимо: київські князі самі були людьми найвищої освіти та культури. Ярослав любив книги та читав "їх вдень і вночі" - наголошують автори "Літопису Руського"). Та особливо важливо, що вони усвідомлювали освіту (книгу) не лише як джерело мудрости та благочестя, а й як засіб досягнення загальнодержавних інтересів, зокрема й формування певного типу людей і поколінь. За умови синтезування політики, релігії, філософії Київська Русь стала правовою державою та досягла найвищої могутності та ролі у міжнародному процесі.