Роль вишитого рушника в очах українського суспільства

Зараз – особливий час. Ми звертаємось до джерел народної творчості, до народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, то можливо, життя наше буде більш радіснішим, духовно багатшим.

Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва - це все вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш україн-ський народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо працювати - то до сьомого поту, якщо спiвати - то дзвiнко, розложисто, якщо творити щось - то неповторно, захоплююче.

Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля - неначе витканi з маминого полотна. Сонячне снiп'я ллється через вiкна i вiд того на стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник? Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.

Чуєте? Мелодiя, слова... Так це "Пiсня про рушник" на слова Андрiя Малишка.

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала

I водила мене у поля край села,

I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

I рушник вишиваний на щастя дала.

Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження, одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими рушниками перев'язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на господаря обжинковий вiнок.

Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива - ромб з крапкою, вазон чи квiтка - свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, - знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися - гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка спiвається:

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами -

Сорочку мати вишила менi

Червоними i чорними нитками.

I тут українськi майстринi - неперевершенi. Казкової краси вiзерунками прикрашали сорочки, намiтки, очiпки - прагнули до краси, до самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по 100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.