СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ - ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Найбільший вплив у тодішньому уряді мали соціал-демократи та соціал-революціонери. Поміркована інтелігенція, серед якої був і С.О.Єфремов, втрачала вплив в уряді. Особливо після проголошення I Універсалу УНР, коли С.Єфремов виявив нерішучість під час підписання цього документа. Сергій Олександрович вважав, що уряд бере на себе велику відповідальність, проголошуючи створення нової держави, із якою він не зможе справитись [9]. Лідер соціалістів-федералістів досить реально оцінював загальний стан розвитку національної самосвідомості мас і ту ситуацію, в якій опинився уряд. Його цілком підтримали колеги по партії. Адже оголосити державність замало, її треба ще й створити, а для цього, крім емоційно-патріотичних почуттів, потрібно докласти ще й великих зусиль, знань, досвіду, матеріальних засобів. Створити власні органи державного управління там, де їх ніколи не було. А це за кілька місяців виконати неможливо. До цього додались й особисті стосунки з М.Грушевським, який прихилився до молодих соціалістів-революціонерів і цим, як вважали федералісти-поступовці, "зрадив" їх. Вищезазначені причини, посилені тенденцією політичного розшарування у складі Центральної Ради напередодні переобрання Генерального Секретаріату у серпні 1917 р., спонукали Сергія Єфремова до рішення змінити портфель секретаря з міжнаціональних справ на статус негласного лідера УПСФ. Після виходу з уряду УНР у серпні 1917 р. він сконцентрував свою увагу на газеті "Нова Рада".Як бачимо, С.Єфремову належало досить вагоме місце в політичному житті України перших десятиліть ХХ ст. І весь цей час - від періоду заснування Української демократичної партії до революції 1917 року - він зберіг вірність своїм переконанням: С.О.Єфремов відстоював ідею автономії України. В роботі "З громадського життя на Україні" він чітко виділяє складові українського суспільства: "Два пункти найдужче звертають увагу на себе в українстві. Дві риси найбільш йому притаманні і так органічно з ним зв'язані, що без них не можна й самого українства уявити. Це - демократизм та автономизм (на федеративній основі)" [10]. Причому демократизм для нього - це "соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їх права особисті й громадянські" [11]. Що ж до питань автономії, то вона повинна надати "так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної опрічності, як от мова, письменство, тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати - отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав - право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами - економічними, політичними та культурними" [12].
Вплив народництва на світогляд С.Єфремова вилився у визнанні того факту, що саме народу належить головна місія визволення. Відтак багато сил він доклав до виховання громадянської свідомості народу, донесення основних ідей і цілей боротьби за допомогою друкованого слова.
Приклад С.Єфремова показує, що інтелігенція України на початку ХХ ст. поступово ставала політичною елітою нації. І постулат про те, що всяка еліта має свої завдання і цілі у державі, звучить досить доречно на адресу представників української еліти даного періоду. Якщо в монолітних державах еліта виявляє зацікавленість, перш за все, в економічному й соціальному добробуті, то українська еліта, поряд з соціально-економічними проблемами, намагалась найперше вирішити національно-політичні завдання. Це набагато ускладнювало її мету, як і те, що шлях до неї уявлявся еволюційним, а не революційним. В період же світових воєн та революцій це було просто неможливим. У цьому була особливість світогляду української еліти та недолік її переконань.
Еліта не завжди спроможна зберегти своє панування. Сама історія керує процесом зміни еліт. Чим пояснюється її падіння? Найчастіше - недостатнім рівнем політичного мистецтва чи політичної волі. Суперечки в Центральній Раді, у партії, змусили С. Єфремова піти з офіційної роботи. Як у 1917 р., так і в 1918 р., він не бажав занурюватися у міжпартійні чвари. Дезорганізованість та невміння тогочасної української політичної еліти вести адміністративну роботу, неспро- можність вирішити питання військової реформи, а до того ж і суперечки за керівні пости як у складі Центральної Ради, так і Директорії негативно відбились на подальшій долі держави.
Усі прогресивні політичні сили прагнули створити Українську державу. Але яку? І яким шляхом? С.Єфремов, як ми вже зазначили, дотримувався варіанта автономної демократичної держави. Специфіка ж української еліти проявилась у тому, що розходження в теоретичному й практичному здійсненні державотворення зробили неможливим згуртування всіх політичних об'єднань і сил у період побудови української держави. Гостра полеміка конфліктування була неминучим явищем тогочасного громадського життя. І хоча розбіжність у поглядах на питання державності була справді незначною, провідники українського руху так і не змогли організуватись і мобілізувати народ у пікові ситуації вирішальних подій. Хоча про організаційний фактор С.Єфремов говорив ще у 1909 р., задовго до буремних 1917-1918 рр.: "єдиний неминучий шлях для порізнених та розкиданих досі елементів, що мають, проте, одну спільну ідеологію та світогляд - це скласти одну організацію і вже організовано, систематично, відповідно до певної програми провадити ту роботу, яку випадково й неорганізовано, а через те і з малими результатами, роблять вони зараз. В організованості - перша умова здобутків" [13].
Тим часом до влади в Україні прийшла нова політична еліта, та, в якій С.Єфремов вбачав головну небезпеку для української справи. Уже у 1919 р. він повністю відходить від політичної роботи. Таку метаморфозу можна пояснити поворотом в історії самої держави, яка, прагнучи демократизуватися, перетворилася в тоталітарну.У 20-30-ті рр. Єфремов сконцентрував весь свій потенціал на роботі в Українській Академії наук, заглибившись у наукову працю. Проте залишався при своїй позиції недовіри керівній владі більшовиків, чого не приховував, час від часу занотовуючи у своєму щоденнику: "Люди, з якими не то працювати - говорити не можна по-людському. Люди, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати…", "але ж і політики! На підставі пліток, перлюстрованих і не вчитаних листів, приватних розмов або підслуханих відомостей - будують свої висновки… Пліткарі, а не політики!" [14]. Цієї позиції радянська влада йому не простила, як і активної діяльності в громадсько-політичному житті України на початку століття. Залишаючись патріотом своєї держави, активно працюючи на ниві національно-культурного відродження України, С.О.Єфремов для нової влади став "українським буржуазним націоналістом" і ключовою дійовою особою сфабрикованої ДПУ справи "Спілки визволення України" ("СВУ"). У липні 1929 р. Сергія Єфремова та цілий ряд інших наукових і громадських діячів, серед яких були його давні друзі та учні, було заарештовано. У квітні 1930 р. на процесі "СВУ", який проходив у тодішній столиці Радянської України Харкові, йому, як провідному діячеві цієї організації, було винесено смертний вирок, пізніше замінений на 10 років ув'язнення. Як закінчив своє життя політичного засланця С.О.Єфремов, невідомо. У 1939 р. інформація про його подальшу долю обривається.