ПОЛЯКИ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ XVII-XVIII СТОЛІТЬ

Zabijali bez braku..

Отже, війна поставила антагоністів віч-на-віч, і обличчя ворога не сподобалося жодній зі сторін, у чому, зрештою, немає нічого несподіваного. Але війна, як і всі війни, врешті скінчилася. Образ ворога, принаймні, для мешканців Гетьманату, куди перемістився центр українського життя, деактуалізувався, перейшов у площину споминів. Найцікавішими у таких випадках зазвичай бувають рефлексії найближчих повоєнних поколінь – їхня ненависть іще не стала скам’янілим мітом, а водночас, позбавившись персональних емоцій, вона вже є не-власною, вже опосередковується культурним контекстом.

Поступове виокремлення України-Руси з річпосполитського світу, доконане в муках "тривожного ХVII століття", завершилося народженням цілісного образу батьківщини, в якому етнічна територія України вперше злилася з устроєвим (козацьким) ладом, тобто державою, на ній розташованою, а народ набув обрисів зв’язної політичної спільноти, що охоплювала все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальностей – від вірних синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, котрі по недоумству їй шкодять. З іншого боку, радикальні зовнішньополітичні зміни, які в другій половині ХVII століття перекроїли мапу Речі Посполитої, вирвавши козацьку територію з узвичаєного польсько-литовсько-руського і перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, підштовхнули до рефлексій над одвічним питанням: "Хто ми?" Проте без дзеркала себе не побачиш: національна ідентичність усвідомлює межі власної культурної диференціації лише завдяки тому, що відрізнила себе від "інакшого". Ніхто краще за поляка не надавався на функцію оцього "інакшого", особливо коли взяти до уваги, що культурне "відщеплення" українців Гетьманату від польського світу розтяглося на добрих півтора століття, що чимало козацької старшини було нащадками шляхти-вихідців з Правобережжя з-перед 1648 року і що для всіх козацьких лідерів польський устрій з його pacta conventa між королем і політичним народом правив за взірець, якого б вони бажали досягнути у взаєминах із власним сувереном.

Отже, поляк очима українців кінця ХVII – початку ХVIII століття – вже не запеклий ворог на полі бою, але тоді хто? Уважно прочитаймо, що з цього приводу думає Іван Мазепа, пишучи в одному зі своїх листів 1708 р. так:

Спершу зірки б опинилися на землі, а небо переоралося плугом, ніж Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської і козацький народ, що має ОДВІЧНУ НЕНАВИСТЬ до польського, з’єднався б з Річчю Посполитою. Jak swiat swiatem, nie bedzie Kozak Polakowi bratem, обпікшися на воді лядського ПОБРАТИМСТВА

Як бачимо, залишилася на старих позиціях immortale odium (невмируща ненависть), натомість з’явився несподіваний мотив – зрадженого "побратимства". Щодо зради, то польська сторона послуговувалась цим випадом від самого початку козацьких воєн: всі козаки – зрадники спільної вітчизни Речі Посполитої, а невірність – це взагалі звичайна норма поведінки для цього віроломного народу (ось як характерно, наприклад, говориться про Пилипа Орлика в поемі Велике посольство Францішка Ґонсецького: Подібно до гетьмана, зрадник прийняв булаву, йдучи слідами свого мертвого пана [8]. Сприйняття українців як людей підступних, схильних відплатити зрадою за довіру й щирість поляків, з часом переросте у стійкий неґативний стереотип, знайшовши у ХIХ ст. втілення в низці типових літературних образів. Українці, зі свого боку, не залишались у боргу: як здається, власне в середині ХVII ст. виникло колоритне поняття лядський дух, яке охоплювало суму неґативного: нещирість, зрадливість, пихатість; як напише в своїх літописних замітках під 1663 р. київський полковник Василь Дворецький, нікгда, поки світ стоит, Ляхом не треба вірити. Их же сентенция: "Покол світ на земли стоит, потол Русин Ляхові не будет братом" [9].Отже, зі зрадою більш-менш ясно. Але звідки взялося Мазепине "побратимство"? Ким-ким, а "братами" поляки й українці впродовж ХVII століття себе не вважали, швидше підкреслювали свою роздільність. Характерною в цьому плані є риторика взаємних реверансів напередодні укладення Гадяцької угоди 1658 року, тобто в часи, коли перший шок війни був уже позаду, і взаємні позиції сторін достатньо визначилися. З українського боку говорилося про повернення до спільної вітчизни – wszystkie niesmaki wojenne zobopolnie sobie podarowawszy і, звичайно ж, усунувши польську захланність (zazdrosc), котра одна є причиною tak dlugiego i wielkiego krwie rozlania. З польського боку акцент падає на корисність примирення (zjednoczenia). оскільки ані їхня свобода без нас, ані наша без них існувати не може (ani ich libertas bez nas, ani nasza bez ich subsistere nie moze); що ж до співжиття у Речі Посполитій, то воно обома сторонами мислилось так, аби народ польський, литовський і руський залишалися w granicach swoich i swobodach, jako byly przed wojna, za umowy, aby naro’d nad narodem nie mial prerogatiwy, tylko ordinem receptum (усталений порядок) [10]. У своїй знаменитій промові на сеймі 1659 р., виголошеній з нагоди схвалення Гадяцької унії, канцлер так і не реалізованого Великого Руського Князівства Юрій Немирич, прославляючи свободу, що привела Козацьку Україну назад, до Речі Посполитої, говорить:

Це було нашою спонукою, цей ґрунт, який не розірвали ні відмінність у мовах, ні навіть релігія, котрої будемо вічно дотримуватися не тільки ми, але й наші нащадки, коли рівність у вольності буде непорушно (між нами) збережена, як годиться між братами (jako miedzy Bracia) [11].