ПОЛЯКИ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ XVII-XVIII СТОЛІТЬ
Для людини традиційного суспільства всякий сусід є втіленням поганого, бо "чужий". Тож не дивно, що давньоруським ченцям, як-от згаданому в Києво-Печерському Патерику Матеєві, диявол подеколи ввижався в подобі Ляха, а Ян Длугош описував русинів теж, м’яко кажучи, без симпатії. На порозі Нового часу гору взяло тяжіння до універсальності, і вчені люди заговорили збірними метафорами. З легкої руки краківського професора Матвія Меховського читачі його "Трактату про дві Сарматії" (1517) побачили Україну в образі безкрайньої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з’являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом. Майстерна версифікація Себастяна Кльоновича урізноманітнила це Ельдорадо: у своїй поемі "Роксоланія" (1584) поет з подробицями оповідає про українських відьом, чиї нічні польоти та інші звитяги він, як присягається, сам спостерігав. Отже, на кінець ХVІ століття Україна бачилася – очима поляків – землею обітованою, але й трохи лячною через оті таємничі руські чари.
Українська сторона в змаганні по творенню збірних метафор стартувала з невеличкою затримкою, але темпераментно. Чи не вперше на сукупний образ Лядської землі натрапляємо в посланні Йоана Вишенського До всех обще, в Лядской земли живущих (1588?). Під полум’яним пером геніального православного ортодокса Лядська земля постає як царство Антихриста, опановане конечним вшетеченством, плюгавством и нечистою скверною. Відтак у цьому символі зла й безвір’я годі шукати места целого от греховного недуга – все струп, все рана. все пухлина, все гнилство, все огнь пекелний, все болезнь, все грех, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаниє, все сень, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидениє – сущеє ж несть ничтоже.
Обидві метафори надовго переживуть своїх творців, відлунюючи в сукупному сприйнятті аж до початку ХХ століття мітом України як втраченого, хоч і невловимо загрозливого раю – з польського боку [1] та глобалізованим протиставленням "лядського світу" світові "руському православному" – з українського [2].
Проте в добу "тривожного ХVII століття", що впала безпосередньо за оформленням згаданих сукупних візій, ні людям України – землі, що плине молоком і медом, ні людям Лядської землі – зарослої тернієм безвірія і безбожія, вже було не до метафор. Сума соціальних протиріч, помножених на реліґійне протистояння, з лавиноподібним ефектом нагромадила взаємну нехіть не між літературними абстракціями, а між живими, конкретними людьми, коли, як жалівся у 1604 р. львівський протопоп Григорій Негребецький, люд на люд, дом на дом повстал..., з доброй приязни Руси з Поляки окрутнє ся велика неприязнь вщела [3]. Козацькі війни 1620-1630-х років у відповідь на спроби уряду Речі Посполитої підібрати хлопству такий мундштук, у якому воно надалі не брикатиметься [4], висунули вперше гасла ненависти й помсти, бо, як напише в 1638 р. бунтівний гетьман Дмитро Гуня, невинно пролита кров волає до Бога про помсту.
Форми їх прояву різні, але головний зміст зводиться до протиставлення Ляхів та Руси як категорій непримиренно ворожих, спрямованих на самознищення. Так, у Львівському літописі під 1637-1638 рр. часто натрапляємо на описи каральних експедицій, під час яких поляки нібито винищують населення того чи іншого містечка, буде би толко Русин був. Українці відповідають рівним за рівне. Наприклад, мешканці Коростишева, виганяючи в 1640 р. з міста католиків, керуються принципом: геть кожного, хто тольки є віри католицької або Лях. Одне з гасел кривавої селянської жакерії літа 1648 р. – не залишити тепер жодного Ляха на світі, бо, мовляв, віднині швидше язики людські назад обернуться, ніж Ляхи будуть над нами панувати. Сучасник-поляк, автор публіцистичного Дискурсу про теперішню козацьку війну (1651-1652), підсумовує усе це так:
Руський народ здавна почав відчувати immortale odium (невмирущу ненависть), до Ляхів або Поляків і, успадковуючи її, в ній аж донині перебуває; це розгоряється при найменшій нагоді і настільки міцніє, що Русь воліла б ... терпіти ярмо Турка чи іншого тирана, ніж у вільній Речі Посполитій tranquille et beate vivere жити (спокійно й щасливо) [5].Польська мотивація власної позиції у кошмарі воєн Хмельниччини та Руїни стара, як світ: ми, не-варвари, протистоїмо їм, варварам. Замах на усталений світ naszej Rusi, неймовірна в очах польської шляхти спроба, aby kraj ich wolnym ksienstwem kozackim tytulowac’ sie mogl, звичайно ж, могла виходити лише від невдячних дикунів – голоти, бестій, злої черні, нікчемного сміття, розбійників, підлих гультяїв і т.ін. [6]. У потоці цієї, значною мірою ще ритуалізованої, вербальної аґресії, покликаної принизити супротивника, на особливу увагу заслуговує поява опозиції "добра людина" (= поляк) / "лиха людина" (= українець), яка, на відміну від аналогічних візій сусіда у традиційних суспільствах, уже мусить обрости доказами його "аморальності", "жорстокости" тощо. Наприклад, у віршах Бартоломея Зиморовича Sielanki nowe ruskie (1663) саме таким висновком завершується барвистий опис козацьких звірств:
Ktokolwiek sie, nagodzil, z tej samej przyczyny,
ZE BYC CZLOWIEKEM, A NIE CHLOPEM Z UKRAINY,