Нев'януча квiтка любовi у поезiї Василя Симоненка

Переважно iнтимним, на перший погляд, може видатись цикл вiршiв "Тиша i грiм". При бажаннi вiдшукаємо в ньому i вiдгомiн блокiвського обожнення "прекрасної незнайомки", i подаленiлу луну iнтимних звiрянь О.Олеся, В. Сосюри. Є навiть майже буквальнi збiги. Пригадай мо Олесеве "З журбою радiсть обнялась". У Симоненка: "I обнявся смiх з журбою, Ненависть - з любов'ю" (спливає в пам'ятi й назва першої збiрки Д. Павличка, теж побудована на контрастнiй єдностi суперечливого,- "Любов i ненависть", 1953). Або Сосюрине "Коли потяг у даль загуркоче...", - i Симоненкове: "Все одно я люблю твої очi I волосся твоє сумне",- тут навiть спiльний вiршовий розмiр, не кажучи вже про настрiй журливого, елегiйного переживання розлуки, усвiдомлення недосяжностi й незбутностi:

Та в прекраснiм життi важкому

Будуть завжди сiять менi

В душу, повну вiтрiв i грому,

Сiруватих очей вогнi.

Процитовано заключний катрен останнього, дев'ятого вiрша циклу "Тиша i грiм". I здається, нiби пройнятий вiн лише суто iнтимними переживаннями. Але в тiм-то й особливiсть Симоненкової лiрики, що вона розгортається в органiчнiй єдностi з плином довколишнього буття (тут не пiдходить традицiйне "на тлi природи"), вбирає в себе, олюднює метаморфози i природної, i соцiальної дiйсностi. Визначальним тут є щиро-сповiдальний стиль оповiдi з широким настроєвим дiапазоном - вiд радостi до смутку з їх взаємопереходами i взаємопереплетiннями. Власне кажучи, вже тут в основному окреслюються характернi риси творчої манери Симоненка-лiрика.

I, звичайно ж,- вiршi про кохання, їх чи не найбiльше в збiрцi. I це закономiрно, адже внутрiшнiй свiт лiричного героя перебуває на той час у дивовижнiй єдностi зi свiтом довколишнiм.

Основна риса любовної лiрики В. Симоненка - свiтлий юнацький смуток од неподiленого романтичного кохання. У триптиху "Суперни ки" лiричний герой звертається до сонця i вiтру. I все ж, "крiзь холод порожнiх днiв", коли "на серцi думок бинти", крiзь "обов'язкiв грати" проривається юнацьке, молоде чуття, яке вiдмiтає буденщину i знову виносить душу на небеснi обшири й регiстри;

Ой майнули бiлi конi,

тiльки в'ються гриви,

Тiльки курява лягає

на зеленi ниви.

Пронеслись, прогупотiли,

врiзалися в небо,

Впала з воза моя мрiя-

пiшки йде до тебе.

Знаю: дiйде, не охляне,

в полi не зачахне -

Свiт твоїми, моя люба,