"Червоне - то любов, А чорне - то журба" (Iнтимна лiрика Дмитра Павличка)

("В матерi твоєї руки в мозолi...")

Як кожна людина, лiричний герой циклу мрiє про особисте щастя, яким для нього є саме кохання, але йому замало мiщанського кубельця, до якого прагнула дiвчина. Йому хочеться, щоб усi навкруги були щасливi. Хоч згадуй вислiв Лiни Костенко: "Нерiвня душ - це гiрше, нiж майна".

Мабуть це й призвело зрештою до трагедiї бiльшої, нiж дрiбнi розбiж-ностi й непорозумiння - i от вже звучать глибоким болем рядки про зраджене кохання:

Чи то дружина пiшла на зраду

Чи просто жiнка була вона?

Кажи сьогоднi менi неправду,

Занадто правда твоя страшна.

("Прийшла i стала посеред кiмнати")

I хочеться забути зболiлому серцю про цей удар, але:

Тiльки хто ж погасить зумiє

Першi мрiї, першi поривання?

У багаттi другого кохання

Першого завжди iскринка тлiє.

("Ти мене гуцулом називала")

А далi дорослiшає юнак, мужнiє поет, але душа його жива, вона не втрачає здатностi кохати i оспiвувати свої почуття. Щоправда, вже трохи iншi. Хоча сила пристрастi залишається, якщо не збiльшується, у них вiдчувається зрiлiсть, поет намагається зрозумiти "греховницю пречисту", iнакше дивиться навiть на зраду - лiричний герой не хоче одягати "вiрностi шлею". Суто технiчно досконалiшою стає i образна система вiршiв.

А я тебе кохати буду

За те, що не упала ти

Нi у потворну безвiсть бруду,

Нi у нудоту чистоти.

("Моя грiховнице пречиста")

Немає нiчого однозначного в життi. Це розумiння приходить з досвiдом, часом - з гiрким. Але це так.

Нiщо не забарвлюється в один колiр. Скрiзь нас чекає i радiсть, i печаль, i любов i журба - червоне та чорне. I хоч "сфера дiї" цього закону буття значно ширша, нiж кохання, мабуть саме в останньому вiн виступає найвиразнiше.

I людина, здатна на вiрнiсть, щирiсть i самопожертву в особистому, буде i добрим громадянином.