Нацiональнi мотиви i особливостi їхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi Лесi Українки "Бояриня"
Леся Українка. Леся… Це тепле сонячне iм'я менi знайоме з дитячих рокiв. Вiдоме воно всiм прогресивним людям, i в першу чергу, українцям, бо Леся Українка у недовгiм життi стала народною поетесою. Вона була мислителькою та борцем шевченкiвського гарту. Все в її життi було справжнiм: вiршi, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця - спасiння. Читати її вiршi без хвилювання не можна.
На мою думку, мало хто так палко любив свiй народ, свiй рiдний край, як любила його Леся Українка. Недарма i псевдонiмом своїм взяла вона iм'я народу, назвалася його донькою. У багатьох її поезiях вiдлунює бiль серця за рiдний розтерзаний край.
Та особливо вiдчула я трагедiю великої патрiотки у драмi "Бояриня". У нiй письменниця звертається до найтрагiчнiших сторiнок iсторiї України - доби Руїни. Вона по-своєму оцiнює Переяславську Раду, показує, як Москва порушує угоду, укладену Б. Хмельницьким i росiйським царем.
Чому ж Леся Українка звернулась до подiй XVII столiття? Я думаю, вона вважала "великою руїною" i час, коли сама жила: перекреслювалась iсторiя України, зневажалась культура (а мова навiть заборонялась), пiдкуповувалась українська iнтелiгенцiя… Щоб розбудити своїх землякiв, вiдродити їхню нацiональну пам'ять, письменниця i пише цю драму.
Дiйовi особи в нiй, крiм гетьманiв, не iсторичнi. Порушуючи актуальне питання про нацiональну пасивнiсть - зраду, Леся Українка показує у творi рiзнi характери українцiв, їхнi погляди i поведiнку в цей складний час.
Iз перших сторiнок драми я вiдчула симпатiї i антипатiї поетеси. Родина українського козака Олекси Перебiйного вболiває за долю рiдного краю, що потрапив у залежнiсть вiд Москви. Приймаючи у себе сина свого покiйного товариша-козака (зараз московського боярина Степана), старий Перебiйний не подiляє поглядiв гостя. У дiалозi боярина Степана i Iвана, сина Олекси Перебiйного, письменниця показує рiзне ставлення їх до Переяславської угоди:
- На радi Переяславськiй мiй батько,
подавши слово за Москву,
додержав те слово вiрне. -
Мав кому держати,
Лихий їх спокусив давати слово.
Iван вважає ганебним служити росiйському царевi, а вчинок батька Степана оцiнює як зраду, бо тому, було "однаково, чиї лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi".
У свiй час молодший Степан "був у Києвi в науцi при Академiї", пiсля смертi ж батька, як вiн говорить, поїхав "до матерi на помiч" у Москву i там прижився… Ось тому погляди Iвана i Степана зараз цiлком протилежнi. Iван вважає, що за свiй край справжнiй патрiот повинен бути готовий на все, навiть на кровопролиття. Степан, згадуючи новелу про братiв Каїна та Авеля, заявляє:
А як же можу я на Українi
здiйняти зброю так,
щоб не дiткнути
нiколи брата?
Поетеса пiдкреслює: саме в тому i трагедiя України, що її сини не можуть дiйти згоди, поєднати свої дiї. Тому й ллються рiки кровi рiдних братiв, якi виступають за рiзних гетьманiв.