Образ України в поезiї Володимира Сосюри

("Аскольдова могила")

Зворушливi рядки присвячує поет описам природи.

Та не лише природа i пам'ятники постають у вiршах поета. Україна для Сосюри - це й прекраснi її дiти. Вiн зображує цiлу галерею синiв та дочок України. Це швець i лiсоруб, ковалi i шахтарi (їм присвячено навiть десятки вiршiв), мулярка й одкатниця, вчителi, комбайнери... Не забуто й видатних людей, i безiменних, трудiвникiв i воїнiв. Ось як оспiвує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сiяли очi, як живi,

Якоюсь дивною красою.

I сонце сходило в кровi,

благословляючи героя.

Зрештою, це весь народ України, i для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри - це її славетна iсторiя, вiн згадує i "воїнiв суворих Святослава", i Богдана Хмельницького, i лицарiв, що "Карла i Наполеона прогнали з рiдної землi".

Не забута i мова - "душа голосна України". Лiрик i патрiот, Сосюра закоханий у "мову матерi своєї", вiн чудово розумiє, що "без мови рiдної... й народу нашого нема", що людина, яка забула рiдне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок "що вiтер з дерева зрива" i несе у безвiсть.

О мiсячне сяйво i спiв солов'я,

Пiвонiї, мальви, жоржини!

Моря брилiантiв - це мова моя,

Це мова моєї Вкраїни.

("О мова моя!")

Свiй рiдний край закликає любити Сосюра. Любити всiєю душею, як матiр, як все найдорожче, що має людина у цьому свiтi:

Любiть Україну, як сонце, любiть,

як вiтер, i трави, i води,

в годину щасливу i в радостi мить,

любiть у годину негоди...

Цей заклик прозвучав у тi роки, коли любов до рiдної української (а не росiйської великодержавної) Вiтчизни вважався трохи не злочином.

Тож хай вiн звучить у наших серцях сьогоднi, а не лишається порожнiм звуком. Бо про нашу вiльну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в свiтi єдина, одна