"Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi..." (за творчiстю Василя Стуса)

... не рюмсати на порiддя,

Коли твiй гайдамацький рiд

Рiжуть линвами на обiддя

Кiлька сот божевiльних лiт.

Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає:

...I зважитись боротися, щоб жити,

I зважитись померти, аби жить...

Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i меншого...

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок правди i духовностi.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь", - писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн "не крицевий", i тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила

I благословила в свiти.

I добре, що не зумiла

Мене вiд бiди зберiгти.

("Господи, гнiву пречистого...")

Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: "Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi".

Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей i України була сильнiшою.

Як добре, що смертi не боюсь я

I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,

Що перед вами, суддi, не клонюся...

("Як добре те, що....")

Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдної землi. Вiрив поет, що упаде "зерном в рiднiй сторонi", сподiвався, благав долю, щоб так сталося...

Та хiба зовсiм не судилося це йому?

Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам'ятi. У пiснi. У тому, що сьогоднi Україна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх перемог, i реально - вiхою в iсторiї української лiтератури.