"Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi..." (за творчiстю Василя Стуса)
Людям краще щоб було
жити,
попiд косами лягло
жито.
/ В. Сосюра /
Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть народи. I навiки залишаються в народнiй пам'ятi тi, кому Батькiвщина, рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу.
Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Українi, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це, насамперед, добродiй. Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi".
З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах. Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним "стояла Україна, її пригноблений народ".
Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза?
Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася його сповнена вiри i надiї пiсня:
Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори,
Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!
Вперед, керманичу!
Хай юнiсть догорить -
Ми вiдданi життю,
i нам вiддастся в славi!
("Не одлюби свою тривогу ранню")
Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм - панувати у його вiршах:
Народе мiй, коли тобi проститься
Крик передсмертний i тяжка сльоза
Розстрiляних, замучених, забитих
По соловках, сибiрах, магаданах...
Бiльш за все болить йому за долю України: тоталiтарна iмперiя змушує забувати про її iсторiю, закриваються українськi школи, проводяться арешти кращих представник iв нацiональної iнтелiгенцiї. "Як може розвиватись нацiональне дерево, коли йому вiдрубано пiвкрони?" - ставить вiн у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває iсторикiв та письменникiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю: