Особливостi iндивiдуального стилю Василя Стуса

Василь Стус - це людина високої освiти i великої культури, тож його знання виявляється в багатствi тематики, глибинi фiлософських мiркувань i незвичайнiй рiзноманiтностi лексики та фразеологiї. В самiй версифiкацiї в Стуса теж iснує рiзноманiтнiсть. Стусова лiрика здебiльшого коротка, мало в нiй нахилу до розповiдi, частiше трапляється щось в родi "спомину", листа, чи щоденника. В римуваннi поет рiдко коли користується традицiйною системою, яку застосовує у вiршах народнопiсенного характеру. Частiше вiн рими або цiлком уникає, або теж шукає нових i цiкавих пов'язань, включно до внутрiшньої рими, яка часто є основною в його вiршах. Проте не iнструментацiя, не ритм i не рима є найцiкавiшими в Стуса, а його образнiсть вислову, яка, у поєднаннi з дуже своєрiдним свiтосприйманням, дає нам стиль оригiнального поета-iмажинiста.

Мова цього поета дуже чиста i багата. З'являються теж у нього шукання сучасних словотворiв. Але i в цьому випадку, як i в уживаннi давнiх слiв, поет звертається до шукання з метою рiзкiшої передачi тексту.

Говорячи про тематику його творiв, неможливо оминути проблему вiчностi. Є у Стуса теж, як в кожної людини, роздуми про смерть. Вони розсипанi по рiзних вiршах у рiзних формах. Моменти песимiзму, пов'язанi з настроєм природи, творять цiкавi поетичнi картини, наприклад, "Бредуть берези, по колiна в небi...". Тi вiршi, сповненi смутку та меланхолiї, не є, одначе, вiршами приреченостi. Стус бачить дiйснiсть без рожевих окулярiв, глибоко її iнтерпретує i шукає позитивної розв'язки. У вiршi "Тут нiби зроду сонця не було..." автор доходить, пiд благородним впливом природи, до вiдповiдей на свої питання:

... Отут

ти вибродиш, немов дiжа на хмелi,

ти вибродиш на спiвi, на джмелях,

котрi вбирають в себе сонця жеврiсть,

що витлiли на днi...

Стус, люблячи природу, вважає її своїм учителем. Вiн далi в цьому вiршi каже:

Ходи сюди i научайся мовчки,

по-людськи жити. Мусять дерева

навчати доброти, як самодару.

Казати, коли мовиться. Мовчати,

коли мовчиться. I всмiхатись вiк -

щоб так - усмiхненим - i смерть зустрiти.

Та благороднiсть почувань, доброта людини, що живе близько до природи, є головним лейтмотивом вiршiв Стуса. Байдуже, чи тi вiршi мають персональний характер, чи полiтичний, чи соцiально-нацiональний, в нього є та найосновнiша риса української людини - доброта. Але українськiсть Стус бачить свiдомо в життєвих проявах сучасного й минулого. Україна має теж у Стуса свiй символ в природi, в деревах.

Стус задихається в нормах не лише поетичних принципiв, але i повсякденного життя. Його образи з життя цiкавi власне тим, що, описуючи буденщину, вiн деталями опису дає їй виклик. Таким викликом проти дiйсностi є, наприклад, вiрш "Не можу я без посмiшки Iвана ..." та багато iнших. Особливо обурює поета безхребетнiсть i плазунство, проти якого вiн виступає у вiршах, часто сатиричного характеру. Проти плазунiв спрямований, наприклад, вiрш "Без присвяти". Але, спостерiгаючи дiйснiсть без позолоти, автор сповнений надiї i бачить сенс у життi, як це вiн цiкаво виявляє, наприклад у вiршi "Медитацiя".