Природа i людина у творчостi Iвана Драча
Прощайте, ферми!
Й ви, воли розумнi!
Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,
I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
I ви, машини, й ти, кринице вiрна!
Прощай, дорого! Й ви, воли розумнi!
А ти, Бетховене, прости мене за те,
Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфонiї полiв,
Але твоєї жодної не знаю.
Прости менi, Бетховене, за це.
Критик Ю. Суровцев у передмовi до книги поезiй I. Драча "Солнечнûй гром", виданiй росiйською мовою, справедливо писав, що в болях, гiркотi героїв, лiрично пiдкреслених автором, вiдчувається "мрiя - про час, коли повинно "вистачити життя" i на "симфонiї полiв", i на Бетховена". Такий висновок пiдтверджується спiввiдношенням у творчостi поета високих загальнолюдських цiнностей з тим, що створено безiменними трудiвниками. I тут немає нiякої нарочитостi, неспiвмiрностi величин: для поета головною є думка про те, що великi витвори майстрiв грунтувалися на народнiй основi й ставали загальнолюдським надбанням. Недарма в "Баладi про Сар'янiв та Ван Гогiв" такi несподiванi аналогiї:
Пооранi вiком смаглявi лиця:
Горпини, Теклi, Тетяни i Ганни -
Сар'яни в хустках,
Ван Гоги в спiдницях,
Кричевськi з порепаними ногами.Вони, цi жiнки, бiлять i малюють звичайнi сiльськi хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих "Парфенонiв солом'яно-русих" не було б "спiвмiрної музики гранiту", не цiлилися б у блакить "вiтражiв веселi зграї" i що забуття народних основ породжує потвори "цегли, залiза i скла", яких "Зверхньо бридиться небо з холодними зорями" ("Архiтектурний диптих").
Одна з найхарактернiших особливостей розвитку I. Драча як поета, найприкметнiша риса внутрiшнього "сюжету" його лiрики полягає в тому, що гострота вражень, справдi ненаситна жадоба бачення, вiдчуття, заглибленiсть у поетичну традицiю перебувають у нерозривнiй єдностi з такою ж невтоленною спрагою iнтелекту, прагненням осмислювати шляхи i наслiдки науково-технiчного прогресу. Вiрш "До джерел" пронизує та ж iдея, що й "Баладу про Сар'янiв та Ван Гогiв" та iншi твори збiрок "Соняшник" i "Протуберанцi серця" - iдея народних джерел справжнього мистецтва, iдея високої шляхетностi душi народу, аристократизму селянського кореня. I все ж, коли порiвнюєш "Баладу про Сар'янiв i Ван Гогiв" з вiршем "До джерел", бачиш, на перший погляд, незначну, але все ж помiтну рiзницю мiж ними. Вона полягає в змiнi принципу пiдходу, кута зору на предмет. Якщо в перших книгах позицiя поета випливає iз сучасної реальностi, то, починаючи вiд "Балад буднiв" (1967) та "До джерел" (1972), точка зору змiщується у бiк джерел, до природної послiдовностi ("Корiнь i крона", 1974).
Що спричинило до такої змiни? Поет вiдчув справедливiсть думки, що найважче здобути визнання землякiв. Вiн усвiдомив, що поет не може обмежувати себе лише одною якоюсь читацькою аудиторiєю, тiльки колом iнтелектуалiв, i що вiн повинен шукати шлях до найширшого кола читачiв, а отже, свої мистецькi шукання зробити "доступнi- шими людям", бо "без читача нема поета, нема поезiї". Крiм цього, у поглядi на свiт крiзь призму космiчних швидкостей i синхрофазот ронiв, який спершу був таким новим, незвичним, несподiваним i обiцяв стiльки вiдкриттiв у поезiї, поступово стала окреслюватися межа. Скiльки разiв, наприклад, цитувалися рядки поета, в яких так по-молодечому загонисте було висловлено захоплення "фотонними крилами" космiчного вiку: