Величальна пiсня для матерi (за поезiєю Бориса Олiйника)

Образ матерi у Б. Олiйника художньо осягається в трьох основних образах. Досить часто вiн постає гiгантським пам'ятником матерi, що бачиться на тлi далекого горизонту: "Стоїть на видноколi свiтла мати...", "Мати дуже висока, древнiша вiд космосу, На плечi в неї райдуга гнеться коромислом". У таких випадках образ матерi набирає символiчностi. Другий вид образiв - духовне осягнення ролi матерi ("Мати сiяла сон...", "Мати наша - сивая горлиця" та iн.). У поезiях цього плану теж небагато живої конкретики.

До третього виду належать поезiї, що побудованi в основному на конкретних реалiях. Треба сказати, що власне окремих вiршiв, посвячених материнськiй темi i написаних у ключi живої образної конкретики, майже нема. Кiлька свiжих виразних художнiх деталей знаходимо в поезiї-притчi "Та було у матерi чотири сини...":

Мати працювала в городнiй бригадi

I любила борщ пiсний.

Перед сном, бувало, вмикала радiо,

Як передавали пiснi.

А роки летiли, мов сивi конi...

Вже й недобачати стала.

Над очима клала дашком долонi -

Ждала-виглядала.

Фiнал, вершина освоєння цiєї теми - поема "Сиве сонце моє" (1978), пiсля якої поет значно рiдше звертається до теми матерi.

Поема "Сиве сонце моє", так само як i поезiя "Пiсня про матiр", освоює болючу тему вiдходу матерi iз цього свiту - вiдходу "за межу". Але якщо в поезiї йшлось просто про матiр як про образ узагальнюючий, то поему Б. Олiйник присвятив пам'ятi своєї матерi.В роки вiйни була ще молода. "Вже - солдатка. Iще - не вдова". Вiйна закiнчилась. Вiдсвяткували День Перемоги. Вже почали повертатися iз фронтiв тi, кому випала доля повернутись. А чоловiка все не було. А потiм прийшов лист, з якого дiзналась, що вiн нiколи не повернеться. Знепритомнiла. А далi - доля вдови-солдатки, яких так багато було пiсля вiйни у наших селах.

Чомусь особливо вдячний поету за такi, примiром, рядки, у яких через окремi конкретнi деталi пiзнаєш не тiльки характер матерi лiричного героя, а й той побут, в якому проходило її життя. Лiричний герой йде на могилу матерi:

I раптом радiсно кольнули сльози:

По бiлiй, непорочнiй цiлинi

До тебе стежка бiгла на морозi.

Хто протоптав її?

Чи родаки,

Чи, мо', чиясь гiрка вдовина доля?

А може, га, за котру ти рядки,