"Поезiя - це завжди неповторнiсть, якийсь безсмертний дотик до душi" (за поезiями Лiни Костенко)

Гула земля. Сусiдський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, i кiнчався хлiб.

Двигтiв отой вузесенький окопчик,

де двi сiм'ї тулились кiлька дiб.

Як розкажеш про жахи вiйни? Тодi "...чи не нiмою зробиться душа?!"

Вiйна минула, пролетiло дитинство - не забулася лише вся палiтра вражень вiд воєнних рокiв:

той перший вiршик . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Який вiн був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав - осипалась стiна.

Нарештi минула страшна i кривава вiйна, залишивши гори боєприпасiв на полях i в лiсах. Здається, вiйна простягає свої руки до людей i в мирний час. Так сталося в одному селi, де вiд знайденої десь гранати загинули троє хлопчикiв (вiрш "Пастораль XX сторiччя"). Чому "пастораль"? Адже сталася страшна трагедiя, вiд якої дiдам "не хотiлося жить"? Отже, твiр має парадоксальну назву. Слово "пастораль" означало невеличкий мистецький твiр з iдилiчним зображенням сцен сiльського життя. А зараз, у пiслявоєннi роки, пасторальна картинка - це трупи i кров. Так переосмислює це слово Лiна Костенко. Що ж сталося iз свiтом, коли зараз є такi картини, здавалося б, мирного сiльського життя?

"Пастораль..." - прокляття вiйнi, це заклик нiколи не забувати урокiв кривавого воєнного перiоду.

Пройшли роки, залишилася болюча пам'ять про загиблих воїнiв. Коли входиш на кладовище воєнне чи звичайне, завжди з'являються спогади, тривога i жаль. Це описано у вiршi "Тут обелiскiв цiла рота..." "Лежать наморенi солдати..." в братськiй могилi бiля якогось села. Колись прийняли вони тут бiй. I про їхнi подвиги пам'ятають товаришi, якi залишилися, мабуть, живими, та ще стрижi, що "над кручею стрижуть". Особливо трагiчно-близько сприймаєш, що "...на одному обелiску є навiть пошта польова". Чи знає мати, де похований її син?

Лiна Костенко часто зверталась до теми спадкоємностi поколiнь, збереження пам'ятi i накопичення нових моральних устоїв. Цьому присвячена поезiя "Вже почалось, мабуть, майбутнє..." Ми - творцi майбутнього. Це робиться кожної митi, бо i майбутнє починається кожної секунди. Не слiд забувати про це. Ми - ланка мiж минулим i майбутнiм. Тому, каже Лiна Костенко,

не забувайте незабутнє,

воно вже iнеєм взялось!

I не знецiнюйте коштовне,

не загубiться у юрбi.

Не промiняйте неповторне

на сто ерзацiв у собi!

Вiд нас залежить доля наших дiтей, нашої країни, а значить, i нас самих. Бо все взаємопов'язано. Поетеса кидає девiз: