Постать Кобзаря як втілення народного духу

И сердце чистой голубицы!

(«Тризна»)

Німб борця за людське право бути вільним світився навколо кожної його строфи, кожен вірш був таким цільним і органічним у своїй зовнішній простоті і внутрішній мудрості — то страшним у своєму біблійно-пафосному протесті, то смутенно-сонячним у своїй пісенній ніжності і недоторканості, — що, природ¬но, негайно простерлись совині крила інквізиторського вето: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». На що можна було відповісти: «Три¬бунал під голосуванням самого сатани не міг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок». І ще — після десяти років мук, знущань, солдатської муш¬три, доносів: «...я точно такий же, що був і десять років тому. Жодна риса в мо¬єму внутрішньому образі не змінилася».

Лише дивовижна відданість справі визволення рідного народу дала змогу йому воювати з відкритим заборолом. Доба, народ і свобода вимагали титанічного по¬двигу — і так сталося. Не кожна з літератур Європи клекоче таким шевченківським протестом проти гноблення людського духу, і навіть серед найпідготовленіших і найвиплеканіших культур не часто з'являлися поети, що з такою віртуозністю воло¬діли вогненною зброєю слова, що посміли б замахнутися на таку Бастилію тиранії і кріпацтва, якою була царська Росія. Онук гайдамаки, кріпацький син став осново¬положником нової української літератури і літературної мови України.

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві вселюдської культури. Десять років він страждав під ігом російської солдатчини, а для свободи Росії зробив більше, аніж десять перемож¬них армій...» (І. Франко).

Про Шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, хоч ставлення поета до народу було побудоване аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і всеприйняття. Поет став виразником духовного здоров'я української нації лише тому, що міг відверто, в обличчя, висловити їй і слова ненависті до довготерпіння, до проявів принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами протягом століть. Він не лише віддав артеріальну кров своєї поезії для духовних жил народу, а й не по¬боявся розкрити гнійні рани на його тілі:

...А ми дивились і мовчали

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби,

Підніжки царської, лакеї

Капрала п'яного!..

Мабуть, жоден із великих поетів світу не вистраждав так важко свободи як вищого Божого дару і не зміг сказати так відчайдушно за живих, за мертвих і за ненароджених:Бодай ті діти не росли,

Тебе Святого не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на Тебе понесли.

На такому ж рівні і жадоба правди:

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.