Про деякі проблеми розвитку туристсько - краєзнавчої діяльності у вищих навчальних закладах
Часто спостерігається і інша картина, коли в вищому навчальному закладі проводяться різні по складності походи і їх досить багато, але і ця картина не розкриває цілком рівень розвитку туризму в вищих навчальних закладах. У таких показниках «замаскована» звичайна ситуація: один-два молодих викладача інтенсивно ходять у походи зі своїми групами ледве не щонеділі, а більше в походи ніхто не ходить. Фактично в такому вищому навчальному закладі в туристську діяльність задіяні лише 30-40 студентів. Отут зрозуміло, що в вищому навчальному закладі розвинута гурткова форма туристської роботи і майже відсутня масова.
Головне у визначенні кількісної сторони справи: потрібний комплекс - кількість, різноманітність і охоплення студентів походами (таблиця 1). Чим більше охоплення походами, тим вище рівень системи туристично-краєзнавчої діяльності. Туризм потрібний кожній молодій людині але в різному ступені, в різній нормі. У цьому виявляється зміст розподілу студентського туризму на дві частини, що однаково потрібні вищому навчальному закладу: «малий, масовий туризм» - для великої кількості молоді, «великий, гуртковий туризм» - для малого числа студентів. Ці частини взаємозалежні, доповнюють один одного. Вищому навчальному закладу потрібний баланс масового і гурткового туризму [3,4].
Щоб визначити, скільки треба в вищому навчальному закладі туризму, треба йти від молоді, від їхніх інтересів, захоплень, схильностей. А вони в них дуже різні: у одних футбол, у інших марки, у когось техніка. Треба розібратися, яке відношення реальних студентів до туризму, чи усім він подобається і якою мірою.
Виходячи з багаторічної практики можна виділити чотири групи відносин (табл. 1).
Практика показує, що з підвищенням рівня туристично-краєзнавчої діяльності у студентів зростає і потреба в туризмі. Інтереси студентів не стоять на місці, вони бурхливо розвиваються: комусь усе ще мало, а комусь уже досить. Межу насичення потреб у туризмі треба уміти визначати вчасно і планувати роботу адекватно рівню сьогоднішніх інтересів студентів, ледве перевершуючи його. Необхідно чітко розмежувати рубежі - загальний для усіх (масовий) туризм і туризм аматорський (секційний). Це бажаність походів і екскурсій у кожній групі й обов'язковість походів двох кружків у вищому навчальному закладі для студентів, що виявили підвищений інтерес до туризму. Якщо це не врахувати, незабаром у вищому навчальному закладі може з'явитися неконтрольований самовільний туризм студентів.
Таблиця 1
Відношення студентів вищого навчального закладу до активного туризму
Для системи туристсько-краєзнавчої діяльності важливо її постійний розвиток, якісне і кількісне удосконалювання, це не щось раз і назавжди задане, одномірне, цей рух уперед, постійне відновлення.
Для збереження і розвитку туристко-краєзнавчої діяльності в вищому навчальному закладі необхідно вирішити багато задач, у тому числі:
1. Віддати пріоритет розвитку самодіяльного спортивного туризму. Зараз дуже велика небезпека крену в пасивний плановий екскурсійний туризм. Далекі освітньо-розважальні екскурсійні поїздки по містах і «святим місцям» - це дуже заразне захоплення. На основі екскурсійного туризму система туристично-краєзнавчої діяльності повноцінно розвиватися не буде. Справа не тільки в тім, багато в вищому навчальному закладі туризму чи його мало, важливо ще і те, який він по своїх педагогічним якостям. А плановий і самодіяльний туризм по своїх педагогічних властивостях разюче відрізняються.
Самодіяльний (спортивний, і пізнавальний) туризм потрібний вищому навчальному закладу, тому що в його основі лежать самостійні дії студентів, а вони і є та база, той фундамент, на якому успішно йде процес навчання і виховання. Впустивши в вищий навчальний заклад плановий туризм, залишивши молодь діяти самим, ми обкрадаємо педагогіку. Це помилка - будувати виховання на результатах чужої праці. Туристсько-краєзнавчу діяльність у вищих навчальних закладах треба розуміти як спільну роботу викладачів й студентів, і чим більше частка праці самих студентів в організації і проведенні туристських походів і екскурсій, тим краще для справи.2.Викладач-організатор - головна діюча особа й основне джерело ініціативи в туристсько-краєзнавчій роботі. Принаймні він повинний таким бути. Тому необхідно постійно й енергійно пілкуватися про ідеологічну, фізичну і технічну туристську підготовку викладачів-організаторів.
3. Не можна впроваджувати в вищі навчальні заклади туризм адміністративно-командними, насильницькими методами. Також не слід нав'язувати учасникам походів і екскурсій непосильні для них поки фізичні і розумові навантаження. Завжди треба виходити із сьогоднішнього рівня розвитку туристських інтересів і здібностей. «Що сьогодні хочуть і можуть студенти?» - це питання повинне бути керівним показником у всіх туристських справах. І вирішувати його треба завжди разом з студентами. Якщо ж вони хочуть неможливого, треба показати їм варіанти, як зробити виконання бажань можливим у майбутньому. Однак треба не тільки враховувати інтереси студентів, але і формувати їх. Не можна насильно нав'язувати такі мети походу, до яких сьогодні студенти ще не доросли, тому що такий туризм вони не приймуть. Нехай поки їхні інтереси примітивні - необхідно прийняти їхній де-факто і йти в похід з цими зрозумілими і бажаними для них цілями, а в поході поволі формувати нові, більш складні інтереси.