Сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі

Серед інших практичних проблем Макіавеллі розглядав і питання оборони держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Проти перших Макіавеллі пропонував тільки дві зброї: удалі політичні союзи і сильну армія. Що стосується зовнішньої політики, те отут Макіавеллі радить керівник державию спиратися не тільки на свої розум і силу, але і на "звірину" хитрість. Саме на зовнішньополітичному поприщі повинне придатися йому уміння бути не тільки "левом", але і "лисом". Нерозумного чи необережного політика, - попереджає Ніколо Макіавеллі, - підстерігає безліч смертельних небезпек; небезпечно занадто довіряти союзникам, занадто покладатися на них, тому що жодна людина не буде відстоювати твої інтереси так само завзято, як свої власні, небезпечно беззастережно вірити даним тобі обіцянкам - мало хто з людей стримає слово, якщо його порушення обіцяє велику вигоду, але ж у політику ставками в грі є долі держав, небезпечно і нерозумно тримати власну обіцянку, якщо не стримав її, ти здобуваєш щось для себе, але також небезпечно бути представлений, як брехун; у такий спосіб необхідно дотримувати міру й у неправді, і в правді. Небезпечні занадто сильні союзники - далеко не завжди вдається тягати каштани з вогню чужими руками, і, допустивши сильного союзника в сферу своїх інтересів, можна в один прекрасний момент знайти, що при розділі трофеїв тобі дістався зненацька маленький шматочок, а те і зовсім не дісталося нічого. Саме на цю помилку вказує Макіавеллі багатьом своїм сучасникам ( наприклад, неправильними він вважає дії французького короля, що допустив в Італію іспанців як своїх союзників ). Також украй небезпечно неправильно оцінювати розміщення політичних сил і діяти в благо своїм ворогам. Фактично, цим Макіавеллі проповідує принцип "розділяй і пануй". Як приклад численних політичних помилок Макіавеллі наводить дії Ватикану в так званих Італійських війнах, що відбувалися в ту епоху. Намагаючись об'єднати під своєю владою всю Італію, Рим призвав собі на допомогу війська короля Франції, що вже з'явилося помилкою, тому що французька армія була багато сильніше власних військ Рима, але, мало того, далі власними руками Рим допоміг знищити єдиного реального супротивника Франції на Аппенінському півострові - Венеціанську республіку.

У такий спосіб для успіху на ниві зовнішньої політики керівник держави повинний бути розумний, хитрий, виверткий, він повинний уміти передбачати наслідку кожного зробленого їм кроку, повинний відкинути убік усі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино розуміннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний керівник держави зобов'язаний сполучити в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю. Таким прикладом щасливого і розумного політичного і державного діяча є для Макіавеллі похмуро відомий Цезар Борджіа, практично всі кроки якого по завоюванню Роман'ї Макіавеллі визнав правильними і ведучими до досягнення поставленої мети.Але вдалі політичні союзи мало чого коштують для обороноздатності держави без сильної армії. В часи Макіавеллі армії великих держав були по перевазі найманими, тобто складалися з різного роду "шукачів пригод, а те і просто різномовного наброду з усіх кінців Європи, якому не знайшлося місця в їхніх рідних краях. Якщо не помиляюся, більш-менш однорідну по національній ознаці армію в той час мала лише Швейцарія, що, напевно, і допомагало цій невеликій країні вистояти у війнах з більш могутніми державами. Саме проти укоріненої практики використання найманих військ Макіавеллі і виступав з незмінною активністю. Головним недоліком найманого солдата є те, що він чомусь завжди виявляється не "там, де стріляють".

Як альтернативу найманим військам Макіавеллі запропонував використовувати власні регулярні війська держави і загони міліції. Йому навіть удалося зробити спробу створення таких військ у Флоренції, але по примсі долі ці війська були розбиті найманцями короля Франції. Незважаючи на невдачу Макіавеллі не утратив віри в правильність своєї ідеї, і навіть набагато пізніше цієї поразки, під час роботи над "Керівник державием" лейтмотивом думки Макіавеллі є створення власних військ, опора на власні сили. Сильна, об'єднана нова держава повинна мати армію зі своїх власних громадян, що могли б у будь-який час устати на захист волі і незалежності своєї батьківщини. Тільки власні війська, власна регулярна армія можуть вірою і правдою служити державі. Причому, вирішуючи чисто практичні задачі, зв'язані з підвищенням боєздатності армії, Макіавеллі радить набирати солдата переважно із селян, як найбільш придатних до військової служби людей; потім уже йдуть ковалі й інші ремісники, чиї навички і сила можуть бути корисні і на військовій службі.

У той же час Макіавеллі вбачає тісний взаємозв'язок і взаємозалежність між правильним державним устроєм - "гарними законами" - і гарними військами, тобто сильну армію можна одержати лише маючи сильну державу.

Але якщо з захистом від зовнішніх ворогів усі більш-менш ясно, те з внутрішніми справу обстоїть трохи складніше. Армія, звичайно, здатна захистити володаря і від власного народу, але цей спосіб звичайно ні до чого гарному не приводить. Зрозуміло, неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, але розумний правитель повинний уміти заручатися підтримкою більшості своїх громадян. При цьому одна з найважливіших задач правителя - це підібрати собі мудрих радників, адже саме по наближеним керівник державия судять про нього самому, і саме від наближених багато в чому залежать рішення правителя. Керівник держави повинний заохочувати правдивість своїх міністрів і, навпроти, дуже турбуватися, якщо хтось раптом збрехав би йому. Але в той же час, дотримуючи належної дистанції, вислухувати правду керівник держави повинний тільки від своїх довірених осіб і тільки тоді, коли він сам того побажає. Але, вибираючи собі міністра, правитель повинний подбати про те, щоб ця людина була вірна йому, а для цього необхідно відповідним чином винагороджувати його: грошима - щоб зробити його несприйнятливим до підкупу, реальною владою і почестями - щоб людина почувала себе необхідним і був упевнений у завтрашньому дні. Керівник держави повинний уміти сприймати корисні ради своїх міністрів, а для цього він, принаймні, не повинний бути дурнем.