Сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі
Сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі
Творчість Ніколо Макіавеллі органічно зв'язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але це не виходить, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. І багато років після його смерті політики, дипломати, філософи сперечалися про його книги, розбиралися в його ідеях, не завжди погоджувалися з ним, але все рівно випливали його рекомендаціям.
Макіавеллі усвідомлює те, що існує велике розходження тим, що існує в житті, і тим, що повинно бути. "Тому що відстань тим часом, як люди живуть і як повинні б жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, тому що, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, зіштовхуючись з безліччю людей, далеких добру. З цього випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинний набути уміння відступати від добра і користатися цим умінням дивлячись по потребі".
Утопічним елементом політичної ідеології Макіавеллі варто вважати те, що керівник держави був чисто теоретичною абстракцією, символом вождя, ідеальним кондотьером, а не політичною реальністю.
Єдино можливим розумним державним устроєм Макіавеллі вважає тільки монархію ( не за назвою, але по внутрішній суті ), тобто влада однієї сильної людини - не деспотизм, але тиранію - чисте страшне панування, необхідне і справедливе, коли незабаром воно конституює і зберігає державу. У такий спосіб для Макіавеллі вищою метою політики взагалі і державного діяча зокрема є створення нового і при цьому життєздатної держави тоді, коли це необхідно, чи підтримка і зміцнення існуючого ладу там, де це можливо. У даному випадку ціль - життя країни - виправдує практично будь-які, що аби приводять до успіху, засобу, навіть якщо ці засоби не укладаються в рамки загальноприйнятої моралі. Більш того, для держави не має сили поняття про гарному і дурному, ганебному і підлому, про підступництво й обман; воно вище всього цього, тому що зло в ньому примирено із самим собою. Але в той час як розум Ніколо Макіавеллі не бачить альтернативи одноособової влади сильної людини, серце його певне тяжіє до республіканських ідеалів, ища їхнього втілення й у древніх республіках, і в сучасній йому Флоренції. Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для керівник державиів - тому що незадоволений, що нехтує свого вождя народ - це більш страшна погроза для будь-якого правителя, ніж найдужчий зовнішній ворог. Перша заповідь і найперший борг керівник державия - це уселити своїм підданої якщо не любов (по-перше, це досить складно і не занадто надійно в силу властивим людям невдячності, а, по-друге, не підкріплена грубої силоміць любов може бути легко віддана ), те хоча б повага, заснована на повазі, замилуванні і примітивному страху. Макіавеллі наполегливо переконує, що сильна держава можна одержати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Саме в цьому змісті Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є те, що забезпечує благо більшості. При цьому як прийнятний засіб боротьби із супротивниками Макіавеллі згадував навіть фізичне усунення непокірливої і небезпечної меншості, аби тільки ця акція дійсно була необхідної і мала більш - менш законний вид в очах інших громадян. Найбільшою погрозою спокійному правлінню Макіавеллі вважав сховане невдоволення народу і, як наслідок цього, - виникнення різних змов і таємних суспільств. Розуміючи, що змови легше запобігти, ніж розкрити, Макіавеллі пропонує для цього в "Керівник державиі" різні "рецепти" як для тільки що завойованих (створених), так і для успадкованих держав. Особливо цікаво в
цьому світлі положення про виховання народу. Відповідно йому, керівник держави повинний прагнути до того, щоб народ якщо вже і боявся, те поважав свого правителя, до того, щоб більшість була досить своїм життям і законами, до того, щоб не допускати зловживань своєю владою - наприклад, не зазіхати на честь і майно звичайних громадян. У такий спосіб ідеальний князь домагається свідомої підтримки народу, і Макіавеллі наполегливо закликає домагатися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час від демократії - абсолютну монархію, що руйнує феодальну і сеньоріальную анархію.Тут, я думаю, цілком доречно буде зробити зауваження про ще одне протиріччя між ідеалами і дійсністю. Для Ніколо Макіавеллі важливою суспільною цінністю була воля в широкому розумінні цього слова. Воля важлива і для держави в цілому - країна повинна вміти зберігати свою незалежність; воля необхідна для будь-якого суспільного шару - так, на думку Макіавеллі, найбідніші шари населення мають невід'ємне право захищатися від зазіхань з боку привілейованих класів на свої права, волі і майно; воля важлива і для окремого громадянина - воля совісті, воля вибору своєї долі, воля від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття - воля й абсолютна монархія - сполучаються досить погано. Не знаходячи виходу з цього протиріччя, Макіавеллі укладається, що кращої з теоретично можливих форм правління є "змішана", тобто та, де різні шари і класи населення "стежать" друг за другом, за дотриманням законів і збереженням воль. Так, не в "Керівник державиі", але в близькому йому добутку - "Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія" - Макіавеллі говорить, що саме змішання правління царів, оптиматів і народу зробило зробленим державний устрій Римської республіки до часів Гракхов. Зробленим ідеалом на думку Макіавеллі є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро вимагаються рішучі і негайні дії, у випадку війни, наприклад. В інший же час рішення про керування державою повинні прийматися колегіально, за участю як можна більшого числа зацікавлених сторін. І саме ясно усвідомлюючи всю утопічність цієї ідеї, Макіавеллі, свідомо вибрав оптимальний з можливих у той час способів керування державою.