Українці в російських етно-культурних стереотипах

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари - “погибоша аки обри”?

Це реальна, складна і вкрай болюча проблема. І сьогодні вона не менш, а, можливо, більш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історія, журналістика) і вона, вже у свою чергу, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні від росіян риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно у російських етно-культурних формах. Не можна сказати, що цей стереотип абсолютно не мав певного об'єктивного підгрунтя. Адже в історії України кожен новий “визволитель” у першу чергу встановлював жорстокий мовний і культурний контроль саме в містах, бо по тисячах сіл зробити це було фізично складно. Тому міста в Україні дуже рідко бували українськими, як за складом населення, так і за культурною атмосферою. Досить згадати, що навіть у Львові український етнічний елемент перетворився на більшість за історичними мірками досить недавно. Через те міста України були містами польськими, російськими, австрійськими та іншими.

Потрапляючи у місто, українець почувався в іншій культурі, в іншому духовному середовищі, котре настійливо вимагало від нього змінитися. Поступово у свідомості багатьох українців відбувається трагічний злам, коли й вони починають сприймати культурні реалії не за віссю “українське-неукраїнське”, а за віссю “сільське-міське”. Саме тому чимало українців, що протягом останніх 50 років ставали киянами, харківянами, одеситами, намагалися якомога скоріше позбутися рис “несучасності”, “сільськості”, стаючи типовими радянськими городянами в країні, де “радянський” було синонімом слова “російській”. Звичайно, українська культура знала й кращі часи, адже в ХV - ХVІІІ ст. її творцями були переважно міста: міщанські, релігійні братства, колегії і академії (Острозька, Могилянська), купецькі гільдії, ремісничі цехи тощо: у ХІІ -ХVІІІ ст. український колорит був абсолютно відчутним у наших містах, особливо у Великій Україні.

Але сьогодні доля і перспективи української культури залежать від її урбаністичного потенціалу, адже нині переважна більшість населення країни - то є мешканці міст.

Однак, історично унікальна роль села у функціонуванні національної культури ще не дає підстав підміняти етно-культурні кордони кордонами суто соціальними. Справді, часто (і не від доброго життя) українське село ставало останнім притулком всього питомо українського, але українське - то є етнічне, національне, а не соціальне, класове, станове.

З цим першим стереотипом повязаний і другий - стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури (в широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. І ту не можна заперечити цілком такі твердження, адже протягом століть, коли поставало питання “бути - чи не бути”, усі креативні сили української культури витрачалися на те, аби вберегти ті скарби минулого, котрі стануть запорукою майбутнього відродження.

Проте українська культура аж ніяк не заперечує модерністських пошуків. Коли під час одного з фестивалів “Червона рута” російськомовна молодь Севастополя почула супермодерновий українськомовний музичний “реп”, то була страшенно вражена тим, що українське може бути настільки суперсучасним. Між іншим, усі спроби певних політичних сил зірвати концерти були заблоковані цією ж таки молоддю, яка проголосила свій вердикт: “Нам ето нравітся”.

З цього стереотипу архоїчності випливає й наступний стереотип про те, що українська культура є виключно феноменом фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася переважно у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “пейзан” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще у ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей і пляшущей Малоросії”, коли такої великої популярності зажили “Малоросійськіє повєсті” Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберегаються у російському середовищі й дотепер. Єдине, що тоді, у царській Росії, такі думки висловлювалися більш відверто. Коли часопис “Украинская жизнь”, що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомлення росіян з реальною історичною Україною і українцями, здійснив анкетування російських інтелегентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання решти втілив анонім, який назвався “журналістом”: