Система освіти, її зміст та призначення

Соціальні функції та соціальні принципи освіти.

На думку, М.В.Пічі, О.М.Семашко традиційно виділяють такі соціальні функції освіти:

— трансляція культури, знань і навиків;

— наслідування соціального досвіду і в цілому духовна спадкоємність поколінь;

— соціалізація особи та окремих верств населення;

— регуляція соціально-класового балансу суспільства;

— інтеграція з наукою та виробництвом;

— опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо.

Якщо суттєво визначити функцію як відношення двох об’єктів (груп) за яким зміни одного передбачають і зміни для інших, то в узагальненому вигляді вони їх характеризують таким чином:

Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.

Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб’єктивно-об’єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи).

Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах держави (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваяість тощо).

Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відображає різноманіття соціально-рольової структури суспільства.

Висновки:

Масштабна криза охопила освіту практично всіх країн світу. Вона має транснаціональний характер та прояви глобальної проблеми сучасності. Однак ще не так давно радянське суспільствознавство відносило це явище винятково до західних країн, догматично доводячи, що для соціалістичної системи освіти дане явище інородне.

Вперше наукова діагностика кризового стану освіти була зроблена у соціологічних творах Ф.Кумбса у 1970 та 1985 рр. Нині констатація цих висновків сприймається та поглиблюється всією соціологічною, педагогічною і філософською науками. Фіксуючи структурні прояви кризи, Ф.Кумбс одним із перших запропонував розглядати освіту не як сукупність окремих елементів, що звернені до нас лише одним боком, а як єдину систему.Саме катастрофічні прояви системної кризи демонструють нам об’єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 мільйонів дітей шкільного віку на початку 90-x років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягала майже 1 мільярда чоловік. Останніми роками урозвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в регіоні «третього світу» і до початку ХХІ ст. ці показники зростатимуть. Крім того, розвинутий світ (включаючи і держави СНД) спіткнувся в останнє десятиріччя ХХ ст. з новим явищем — «функціональною неосвіченістю», що не дає змоги певним письменним індивідам виконувати функції, що відповідають рівню їх освіти. Кількість функціонально неосвічених у ряді провідних країн, за оцінками фахівців, сталадосягати десятків мільйонів чоловік. Зрештою, в деяких слабо розвинутих країнах світу чи державах, що здійснюють політичну перебудову, можна кваліфікувати відносно помітне зменшення піднесення або розширення масштабів систем освіти (це, зокрема, стосується й деяких ланок державної освіти в Україні та інших державах СНД).