Традиційні громадські спільності
Цехи середньовічних українських міст – це професійні організації, утворені в інтересах функціонування певної галузі ремісництва.
Членами цеху вважалися лише майстри котрі поділялися на два розряди: старших і молодших майстрів. Голова цеху – цехмістр – стежив за дотриманням статуту, розпорядки робот цеху виробничим процесам.
Кожен цех мав свою скриню, гроші до якої надходили шляхом вступних внесків, штрафів і щоквартальних платежів. Скарбниця надавала грошову допомогу членам цеху коли вони хворіли, а також їхнім сім’ям у випадку смерті годувальника.
3.Козацтво – своєрідна соціально-політична організація українського народу, що базувалося на принципах народоправства, свого роду українське лицарство, об’єднане довкола ідеї визволення батьківщини від зазіхань агресивних сусідів: турків, кримських татар, поляків.
Як соціальне явище козацтво в Україні виникає у ХV ст. Тоді назва «казок» указувала лише на заняття степових промислом та на соціальний статус вільної людини. Відповідно до цього козацтво являло собою добровільне громадське угрупування, котре мало тимчасовий характер.Починаючи з ХVЫ ст. козацтво набуває організованої військово-політичної сили. У цей час формується унікальна організація – Запорізька Січ. Поряд з січовим козацтвом у другій половині ХVІ ст. утворився новий його тип реєстрове козацтво. На відміну від реєстрового козацтва, яке являло собою регулярну армію, січове козацтво було своєрідним лицарським орденом. В його основі, з одного боку, лежала ідея вольності, з іншого – особлива дисципліна і самопожертва. Офіційне зачислення в козаки здійснювалося через обряд прийому.
Рішення приймалося радою – вищим органом січового народоправства. Рада обирала гетьмана і військову старшину – осавулів, суддів, писаря, вони були відповідальними перед військом, і якщо мали якусь провину, рада звільняла їх з цих посад, а часом і карала смертю.
Козацтво являло собою унікальну соціальну та правову систему, перший в Україні зразок республіканського устрою. Козацтво стало консолідуючим чинником українців, основою творення української нації.
4.Чумацтво – самобутнє громадське утворення українського народу, але самоназва “чумак” уперше фіксується документами ХVІІ ст.. Прабатьківщиною чумацтва була середня Наддніпрянщина і зокрема Запорізька Січ, через які проходив головний чумацький (соляний) шлях. Основним промислом чумаків була торгівля сіллю, котру вони привозили з Криму та чорноморських лиманів. Тому чумаки спочатку називалися соленниками. Мали вони і локальну назву – коломийці: це та їхня частина, котра їздила по сіль до Галичини, зокрема Коломийщини.
Починаючи з ХІХ ст. чумацтво занепадає як промисел і як громадська спільність. Тому було дві основі причини. Перша пов’язана зі скороченням пасовищ, якими чумаки користувалися безплатно.
Друга причина – будівництво у другій половині ХІХ ст.. залізниць, у тому числі в місцях традиційних чумацьких шляхів.
Своєрідність занять, та умов життєдіяльності чумаків визначила і специфічність їхньої соціальної організації. Ці заняття завжди були пов’язані з ризиком: на чумаків нападали і кримські татари, і просто розбійники.
Чумацтво як соціальне й громадське явище зжило себе бо змінилося умови, що свого часу його породили. Проте воно і нині залишається в історичній пам’яті як певна віха у русі українського суспільства, оскільки такого явища не знав жоден інший народ. Крім того, воно навіки залишилося у неповторному шарі національної української культури – чумацьких піснях.
5.Релігійно-громадські спільності широко побутували в Україні у ХVІ-ХVІІ ст.: у часи консолідації українства і водночас – розколу церкви.
Головним призначенням церковних братів був захист чистоти православ’я, а потім протидія покатоличенню українців.
Функції церковних братств були неоднаковими у різних регіонах України, як у різні часи. В історії їхнього розвитку можна виділити три періоди: перший обіймає кінець ХV – другий половину ХVІ ст. коли наступ католицтва на Україну тільки розпочинався.
Другий період (друга половина ХVІ-ХVІІ ст.) збігається з розколом української церкви, із загостренням міжконфесійного протиборства.