Особливості державної підтримки аграрного сектора в Україні
Сільському господарству України було завдано величезних збитків під час насильницької колективізації 1929-1932 рр., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування адміністративно-командної системи. Внаслідок цього найбагатіша чорноземна країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, може прогодувати не менше 250 млн. чол., неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.
Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.
Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.
І.2.Еволюція власності на землю.
Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, у Англії у 70-х рр. ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 році 0.6% власників володіли 42.3% землі, а в 1918 році 16% землевласників було 71.2% землі. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71.4% сільськогосподарських угідь.
Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1млн. чол., а напередодні першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим в них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх перетворилася лише на номінальних власників землі.
У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку ХХ ст. налічувалося 5.8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у державі і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало близько 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1.5 га.
В Україні протягом першої половини XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятини — у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.
Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у селян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях України селяни отримали 45,7% землі, за поміщиками залишилося 46,6%, церкві та державі належало — 7,7% землі. В цілому 348,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.