Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях

Новелістичні збірки Є. Гуцала — це літопис подій особливих, подій духовного внутрішнього життя людини. Вони відбуваються щодня з нами — щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують цілу хвилю почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка («Образ матері», «Мир тобою не зустрічались у Вавілоні», «Котилася торба», «Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою медита¬тивно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві, більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр., «Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді, може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний, натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм», «Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й до шаржу.

Бачимо в збірках 70—80-х (зокрема в названих та ще в творах «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима», «Несамовитий шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка») поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої реа¬лістичності, достеменності авторової й особливо діа¬логічної мови. Бачимо — народне велелюддя, значні, непересічні й «незначні», непоказні характери, поламані долі й постаті незігнуті, з гордістю й без неї, ті, що примирилися і «обтесалися», ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом — наш український люд в злетах і падіннях.

У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і несподіваним поворотом — осяжним фольклорно-міфологічним романом-трилогією «Пози¬чений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет». У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, «найвидатніший характерних колгоспної епохи» — талановита Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая.

Химерна проза 70—80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала намагання письменників уникну¬ти нав'язуваної звідусіль «робітничої» чи «колгоспної» тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, наперед заданими «художніми» висновками) та ввести в українську прозу національні характери й національну проблематику, протягнути лінію тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді національ¬не «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша .критика (її кон'юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на цілком інші ідейні й художні виміри й терени.А проте в трилогії «Позичений чоловік» викликало справжнє подивування й захоплення безмежне буяння українського народного слова — мабуть, тільки Є. Гу¬цало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів'їв, повір'їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення — тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою.

З настанням нових часів, початком демократизацій-них процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну українську державу, за державність української мови, від творення нової України не відсторонився — як письменник і громадя¬нин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне відродження, висту¬пав у пресі, далі працював, окрилений вільними умовами для творчості, переймаючись ширшими роздумами про свій народ, його історичну й сучасну долю.

Написані ним в останній час були твори «Блуд», «Імпровізація плоті». Написано цикл гострих і точних статей (друковані в «Літературній Україні»), про який він на врученні йому премії Антоновичів незадовго до своєї смерті сказав: «...Гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не .задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі.

Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася в Україні завжди. Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки — вбивати! — в Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не е отією шевченківсь¬кою покриткою? Україна була і є. «раба рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» — України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?»