Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях
Письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову : й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні.
Його творча біографія саме так мені й уявляється — як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому — Євген Гуцало неодмінно залишався самим собою.
З перших оповідань, з першої книжки «Люди серед людей» (1962) та наступних збірок «Скупана в лю¬бистку» (1965), «Олень Август» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосередже¬ний не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її переміни — холодні світанки, сумні вечори, морозяні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й людяності.
Багато Євген Гуцало пише для середнього шкільного віку, прагнучи своїми творами виховати справжніх людей.
Оповідання “Олень Август” як виклик самому життю, протиставлення чистої дитячої душі, яка вміє мріяти, сміливо дивитися в майбутнє, невдасі режисеру Альтову. Альтов пройшов життя і втратив уміння бачити красу навколо себе, вірити у мрію, домагатися її здійснення.
Коли режисер видумав сюжет про “Оленя Августа”, який був вартий на увагу, але не віднісся до нього серйозно, можливо, тому, що не вірив у власні сили, або “поховав” свій талант, скорившись життю, став лицеміром. Подумав про те, що, можливо, оцей школяр із порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені... Можливо. Цей дар пропаде даремно. Бо людина не завжди здогадується, що вона – трохи не така, як інші. Але може статись не так – вона здогадається?...
Альтов боїться, заздрить Жені, в тому, що хлопець здогадається про свій талант і стане “людиною”. Режисер не став наставником талановитої дитини, він прогнав Женю.
Збрехавши своїй товаришці, що хлопчина не має ніяких даних, для того, щоб зніматися в кіно. Користується своїм становищем, щоб обдурити дівчину яка вірить у нього.
Женя залишився сам з собою, з своїми почуттями та думками, чистим серцем, яке буде вести його у життя та Оленем Авгутом, який не дасть загубитися у життєвій метушні.
Оповідання “Олень Август” вчить цінувати чисту, нескорену дитячу душу, боротися з лицемірством і страхом.
Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській прозі стали його повісті з часів війни та повоєння «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), відтак «Дівчата на виданні» (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках , пізніше — «Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі», «Двоє на святі кохання» й інші. Після ранніх повістей прозаїк впевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітні посилення об'єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді. Збагачуються психологічно-філософський шар тексту й підтексту — так у «вчительських повістях», запам'ятовуються, наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи внутрішнього обов'язку, людське щастя, хибність категоричних і однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні в своїх виявах.Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка — новелістика 70-х — початку 80-х років, до якої він знов повернувся, віддавши данину в ті нелегкі для літературної творчості часи публіцистичній документалістиці. Книжки оповідань «Орлами орано» (1977), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полю¬вання з гончим псом» (1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985) засвідчують поєднання в Є. Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й портретиста, «жанрового» художника. Тут знову ж таки, як і в більшості попередніх творів, у центрі уваги автора — люди села, що постають у своїх живих і органічних зв'язках з навколишнім світом. Певна річ, є й твори, звернені до міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов'язані і з містом, і з селом. Головне ж — в оповідан¬нях уважно висвітлюється те, в чому проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого життя. Ми легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає напрочуд глибоко й ґрунтовно — усі оті великі й малі клопоти селян, як догляд за худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові часи в село — органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно нав'язане: механізація, тваринницькі ферми й комплекси, кафе-забігайлівки, автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно, телебачення й багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються сюжетні перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А вони — це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії, зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди — діди й баби, з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що шукає себе, перебуває перед вибором свого шляху.