Життєвий і творчий шлях Миколи Вороного
З давніх-давен у різних народів панувала думка, що без минулого не може бути майбутнього, історія — це той життєвий корінь, на якому тримається нація, народ. «Яке коріння, таке й насіння»,— твердить народна мудрість. Геніальний Т. Шевченко в посланні «1 мертвим, і живим...» з болем у серці звертався до своїх сучасників із закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню історію, спитати себе: «Ким? За що закуті?..» Це болюче питання ставить перед собою і українцями і Микола Вороний. Взявши за основу літописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор переосмислив її в науку своїм сучасникам, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали». Відірваний від привільних половецьких степів, юнак звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце, вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові й мудрі батьківські повчання. Посланець від батька співає йому пісню вільного краю, але ніщо не вражає юнацького серця:
Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!
Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє «пробудити» юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу — євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільника. І промайнув перед очима «рідний степ — широкий, вільний», постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Зрозуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до «рідного степу», до «краю веселого». Його кличе голос крові, голос матері-землі. Повертається він до свого роду не приспаним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно:
Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях направить,— ШЛЯХ у край свій повороту?!
Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими болісними питаннями закінчує поему Микола Вороний.
Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гарячим струменем проходить через усю його творчість. Не може примиритися зболена душа поета з тим, що «... люди — невільники німі, на їх устах печать». Не коритися долі, а боротися
За Україну, За її долю, Зачесть і волю,
За народ! — таке творче кредо Вороного-патріота.
Вірш «За Україну!» настільки щиро передавав почуття поета, що композитор Я- Ярославенко поклав її на музику. І ця маршова пісня виконувалась і виконується на урочистостях української громадськості.Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові відстоювати свободу в будь-який спосіб. Але ні в якому разі не можна судити про творчість поета так однобоко. Адже людина, яка не любить іншої людини, ніколи не зможе полюбити країну. Тому обов'язково слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечливість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії Д903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.
Поет виховував сина Марка, сподівався на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його вже не буде. Це засвідчує «Присвята» до циклу, де стверджується* що переживання «серця само-тного, серця скорботного» — «спів без надій».
Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спочатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усміхалося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа співала «гімн щасливого кохання» («На скелі», «Хвиля»). Та ось зрада «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишнього не повернути, герой не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти — такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув...». Та вже в наступній поезії — «Нехай і так» — автор від імені ліричного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину: