Життєвий і творчий шлях Миколи Вороного

Псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Криптоніми — М.В., К-ич М., М-У-ко та інші.

Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино».

У1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.

М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літературно-науковому віснику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911 — 1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).

Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.

У 1921 р. у Варшаві видав збірку «За Україну!», невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.

У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києві. 7 червня 1938р. — розстріляний (хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в окупованій гітлерівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М. К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Вивчення архівів КДБ (комітет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і 29 квітня 1938 року .особлива трійка при НКВС (народний комітет внутрішніх справ) Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім винесла вирок — «розстріляти».Микола Вороний — постать в українській культурі неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був поетом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцистом, актором, режисером, редактором, дослідником національного театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Своєю творчістю він обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, які виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві,— І. Франка, П. Ірабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Від збірки до збірки поезія Вороного глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), еволюціонує від романтизму до неоромантизму та символізму. Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Але тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Поет був переконаний, що любити свою землю, свій народ — не означає обов'язково вихваляти, тому в нього є твори, в яких висміюється національна обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістична, аморальна сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Використавши літописну оповідь про могутній вплив запаху трави з рідного краю, поет пише поему «Євшан зілля». Епіграф визначає провідну думку твору: краще в своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині бути в пошані. І хоча до літописної оповіді вже звертались А. Майков твором «Ємшан» та І. Франко твором «Євшан», Вороний також використовує цей матеріал, щоб розглянути проблему історичної пам'яті народу.