Публіцистичні статті Уласа Самоука та Івана Багряного
В українських патріотів захоплення рожевими мріями з приводу того, що німці дозволять побудувати незалежну, самостійну Україну, швидко минуло, і вже з листопада 1941 року українські сили самоорганізовуються для боротьби з німецькими окупантами: "Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фалянги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи не бути день-щодень важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також. Я писав передовиці виразно ризикованого змісту" [6].
Зі сторінок "Волині" Самчук дає поради як жити людям у дні анархії, хаосу, міжусобиць. Повчальною з цієї точки зору є його передова стаття "Рівновага": "У багатьох засадничих справах і при різних обставинах приходиться говорити про рівновагу. Передовсім про рівновагу духа... бо звідси випливають всі наші чини, які в остаточному дають підсумок всього. Особливо вказано і необхідно для нас говорити про рівновагу у наш, винятково твердий, час" [7].
Публіцистика Самчука у газеті "Волинь" у цілому не відзначається системністю, їй загалом властива стихійність, поспішність, бо творилася вона не в ідеальних творчих умовах, а в жорстоких днях війни. І публіцистика ця була надзвичайно сміливою, непокірною, агітаційною, сповнена звернень і закликів до рішучих дій українського народу, єднання Сходу і Заходу України для єдиної мети – боротьби за власну державу. Через багато років Самчук напише ці правдиві слова про свою творчість рівненського періоду: "...мені здається, що їх мусіла писати людина у великому поспіху під тиском глибокого розпачу. Знаючи, що це значило для неї, як не смерть, то ще гірше ніж смерть – роки концентраційних таборів. І навіть тепер годі сказати, чому тоді навіть такі перспективи не дуже лякали. Можливо, тому, що це був клімат життя. То ж це було на фронті. І хто тоді думав про те, де чекає тебе твій кінець. І коли нас когось оминала смерть, ми приписували це тільки особистому щастю. Значить, нам не судилося. Так само, як іншим – судилося" [6].
Самчук всією своєю творчістю обстоював українську націю як європейську, він різко виступав проти нав'язливої думки більшо-вицького "старшого брата" про те, що українці – не нація, а меншовартісна народність. Віковічне пригнічення української нації зовнішніми ворогами і віковічна боротьба українського народу за свої національні та людські права, на думку Самчука, повинні б мати логічне розв'язання цього складного питання саме в роки другої світової війни. Яким чином? Самчук дотримувався концепції щодо національного питання проводу ОУН-М, до якого належав, що лише внутрішньою самоорганізацією всіх ділянок українського життя, особливо культурологічного, яке покликане виховувати нову, вільну свідомість кожного українця, відроджувати націєтворчі ідеали, культурні цінності, етнотрадиції, утверджувати в житті кожного українця з ранніх років дух патріотизму, любові до своєї Батьківщини. Через усю воєнну публіцистику У. Самчука проходить наскрізна ідея утвердження українського народу як самодостатньої європейської нації. "І що ж лишається? Нічого іншого, як боротьба. Нічого іншого, як лишитися тим, чим створила нас природа – європейцями... По натурі і успосібленню... По вдачі і світосприйманню. Европейцем з тим піднаголовком, яке дістала людина, будучи поділена мовно і державно. Бути європейцем це значить бути і українцем. Якраз... Бо мова матері і духовість народу це по суті і є те, що так вирізнює європейську людину та робить її безкомпромісовою" [8].У Самчуковому трактуванні національна ідея – це те, що згуртовує народ, особливо на переломних, критичних етапах історії, пробуджує в ньому героїзм, готовність до подвигу, до жертв в ім'я важливої, великої мети. "Ми хочемо, щоб перемогла та сила, яка має на увазі не тільки своє "ми", але й наше "ви". Ми згідні понести за це великі жертви, вложити на це багато праці. І одразу чесно й одверто зазначуємо, що наш народ, хай собі на нього, як хто хоче дивиться, був і вічно буде на цій землі. Він діяв і діє, і з кожним роком, без огляду на обставини, його господарський, політичний і навіть моральний потенціял набирає все більшої потужності. Його свідомість, порівнюючи ще до недавного минулого неймовірно зросла й у наш час немає вже такого чудодійного еліксиру, який би ту його свідомість зменшив. Це є не порожнє слово й говориться воно в ім'я тих конечних і дуже важливих цілей, в ім'я колосальних завдань, накинених Европі сучасною світовою війною" [9].
Апогеєм у ствердженні української ідеї державотворення стала передова стаття У. Самчука "22 січня". Автор нагадує ті далекі події 22 січня 1918 року, коли на площі Святої Софії був оголошений документ, яким стверджувалося, що "український народ... виявляє і твердо документує волю свою бути незалежним і бути вільним". Публіцист відверто говорить про те, що ідеали незалежності українського народу живуть незнищенні й в ці жорстокі дні війни. "Ми чесно, ми віддано, жертвенно йшли останні десятки років нелегкого історичного шляху, і де це було чи в тайгах Сибіру, чи в болотах Берези, чи в чужих містах еміграції, ми одверто проповідували свої так само зрозумілі заповіді. І коли розгорнулась ця могутня світова війна, ми так само чесно і віддано вступили до неї з вірою, що ідеал наш вийде з неї ще більш посилений і ще більше сконкретизований" [14].
Улас Самчук – один із перших в українській літературі та публіцистиці хто розвінчував культ Сталіна, він розповів усьому світу про злочини "батька народів, які він здійснював під гаслом "визволення трудящих з-під іга капіталістів" щодо фінів, прибалтійських народів, а особливо – українців. "А вже з перших днів вступу совєтської армії за чужі границі з установ, з публичних місць зникала місцева мова, зникали місцеві люди, зникали місцеві порядки. Натомість поставали російські вулиці, мова, преса, школа. Але що то мало спільного з імперіялізмом? Це ж, прошу вас, не імперіялістичне, а московське" [15].