Богдан Лепкий як письменник,літературний критик та історик літератури

На жаль, у нашому літературознавстві раніше домінував напрям псевдосоціального, псевдо філософського аналізу літературного процесу.

Кожною, без винятку, літератора підганяли під заготовлені схеми. Коли ж не вписувалися деякі у вироблені ідеологією постулати, — їх вилучали з процесу, або ж пришивалися їм усілякі «ізми». У тому розряді не одне десятиліття перебував і Б. Лепкий. Має цілковиту рацію професор Микола Ільницький, коли стверджує, що «натура його (Б. Лепкого. — В. К.) радше споглядально-рефлективна, звернена всередину ліричного героя». Те, що характеризує власну проекцію Лепкого-поета наліризацію персонажу, часто відповідає і манері Лепкого-прозаїка: спогадовість і туга пронизують іноді оповідання, як то кажуть, від заголовка аж до прикінцевої фрази, або така туга як морально-філософський феномен десь коріниться в історичній пам'яті, у народнопісенній стихії. Справедливо ж зауважив свого часу професор Михайло Рудницький, що у художньому методі Б. Лепкого нероздільно співіснують «особистий смуток і смуток — з приводу народної недолі».

Б.Лепкий у ранніх віршах, оповіданнях, нарисах творив той «хлопський монолог» (М. Жулинський), який ішов із глибин життя, з глибокого знання найтонших порухів селянської душі. Літературознавець Ф. Погребен­ник відзначає у ранній прозі письменника «лірично-меланхолійний наст­рій... тихе й щире співчуття автора до знедоленого люду». На думку ж самого Б. Лепкого, найвища цінність, яка криється в літературних творах, — це «сила зворушливості, до сліз або до сміху, до найвищої розкоші або до глибокої розпуки...».

Недарма І. Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в то­дішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначав в огляді «Українська література за 1899 рік», що «індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, М. Яцків. — В. К); він має м'який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій (підкр. моє. - В. К.). Згодом у статті-огляді «Южно­русская литература» (1904 p.) I. Франко відзначав, що в оповіданнях та новелах і Б. Лепкого відбивається м'якість колориту і ніжність почуття.

Безперечно, Б. Лепкий як прозаїк у творах на історичні теми дотримувався наукових трактувань історичної епохи, часу, тла Але навіть у такому широкому художньому полотні, як роман «Мазепа», автор достатньо використовує не і тільки раціональну, а й емоціонально-почуттєву сферу, іншими словами, — душу. І як справедливо підмітив Микола Ільницький, «Мазепа» Лепкого не та демонічна постать, якою він постає у творах класиків західноєвропейської літератури...». Більше того, він нерідко проступає до читача з, внутрішнім плачем, бо обсіли його голову чорні птахи безвиході.

у Коли ж, скажімо, у невеликій історичній повісті «Вадим» (1903) автор надто (лаконічний, скупуватий на художні засоби, хоча і маємо зворушливі замальовки природи, документалізовану трансплантацію народних звичаїв, то в нарисистиці — аж до разючості образна гама утверджує зміст «Далеко від зелених степів, серед білих ледів замучила його злочинна царська рука І навіть чайка не принесла нам від нього передсмертної вісти. В обіймах чорної тьми і білої стужі скостенів останній представник независимої України.

На відміну від Г.Хоткевича Б.Лепкий (1872-194J) був причетний до утво­рення української «Молодої Музи», те­оретично приймаючи естетичну програ­му «Молодої Польщі», яку очолювали С.Пшибишевський і С.Виспянський; підтримував творчі взаємини з О.Луцьким, П.Карманським, М.Яцковим, В.Пачовським та іншими. А от у власній творчості, з огляду, напевне, на літера­турну ситуацію, остерігався відверто «модернізувати». «Секрети» його ху­дожніх новацій ховала в собі епічність мислення письменника, виявлена в малій прозі. На це звернув увагу критик Лев Трубацький у передмові до збірки Б.Лепкого «З села» (1898).Кракові Б.Лепкий став професо­ром Ягеллонського університету. Його тривала педагогічна робота втілилася в «Нарисах історії української літерату­ри» (1909), що мала кілька перевидань. Як зізнавався сам автор, йому найбіль­ше імпонувало «розслідити», як «есте­тичне об'являлося у нас у творах словес­них», а у своїх «Нарисах...» постулатом літератури він хотів покласти Красу, але, щоб підручниковим виданням охо­пити якомога більше явиш, змушений був писати його з погляду історичного. Така приблизно ситуація для Б.Лепкого склалася і в художній творчості, зокре­ма у прозі.

Як і В.Стефаник, письменник мав і свої особливості в переборюванні кла­сичної оповідної традиції: впливовість конкретного художнього епізоду. Лока­лізація і повторюваність ситуацій (про що постійно дається авторська вказівка в тексті, — «Матвій прийшов на своє місце», «цього року було як торік», «ста­ра біда», «минув рік, чи два, чи більше, не знаю» та ін.) при лаконічності викладу дають читачеві сталу модель поведінки людини за немовби законсервованих умов існування. Здатність «бачити» ти­пове посилюється споминами, широко введеними Б.Лепким до підоснов свого творчого методу. Правда, з наративними елементами в прозі письменника М.Євшан пов'язував і художні втрати.