Богдан Лепкий як письменник,літературний критик та історик літератури

Складна політична ситуація в Європі в 20-х pp. нашого століття, чергова національна катастрофа в Україні зумовили панування тенденції заангажова-ності в літературі, повернення багатьох письменників на освячені традицією позиції. «Треба було писати щось таке, що рятувало би земляків від розпуки і зневіри» («Писання». Т.2, с. 464). Стильова домінанта письменника еволюціонує від елегійного смутку, туги, журби до мажорного, оптимістичного тону утвердження ідеї вільної, незалежної Батьківщини.

Отже, Лепкий-прозаїк еволюціонував від неонародництва до модер­нізму, від реалістично-побутового оповідання до психологічної новели-студії, від традиційної, нарисово-оповідної манери розповіді до художньо-експресивної, емоційно-наснаженої. Водночас, усвідомлюючи потребу оновлення літератури, митець не прагнув зруйнувати фундамент, основу ідеології народництва. Суть модерністичного дискурсу письменника полягала лише в поверховому відкиданні певного стилю — «не ступати слідами Квітчиної «Марусі» («Три портрети»). Тому творчості Богдана Лепкого властива глибока внутрішня суперечність: у ній еклектично поєднуються естетизм — і моралізаторство, оспівування самотності, презирство до натовпу — й утвердження християнських цінностей, ліризм, експресія — й риторичність, тенденційність, дидактизм.

Надто непроста, а точніше б сказати, складна, часто-густо з трагічними западинами і вибоїнами на ошрапнеленому тілі, з вимріяними узвишшями у відроджувальних сходженнях — така крута, примхливо-неспокійна путь у мого народу, така нещасна доля у неодного з найкращої його верстви — інтелектуально-духовної еліти.

Якось Поет зродив, що усю нашу попередню історію можна виразити сконденсовано-згустково: «Кращі серця нації залишилися в лісі, а її мозок витік за кордони».

Серед тих, хто, може, найдорожчі літа свої, красне здоров'я й інтелект свій залишив поза межами України, був нинішній ювілянт - ви­значний етнокультурний діяч європейського рівня і слави: поет і прозаїк, педагог та редактор, публіцист і організатор видавничого руху, історик літератури і маляр, блискучий оратор — великий за духом і розмахом діяльності українець — Богдан Лепкий; той митець, в чиїй філософсько-естетичній концепції домінантно виступала краса думки, краса ідеї та чину; той, що, жорстокими умовами відірвавшись від рідного ґрунту, звів затужнені очі до високості й згубив разом зі сльозою, як сумління цілого покоління:

Видиш, брате мій, Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій...

Чути кру-кру-кру,

В чужині умру...

Та почався Б. Лепкий як літератор на землі українській, — на Тернопіллі. То вже потому пов'ються-помережаться дороги у світи: до Віденських академії мистецтв та університету, Львівського та Ягелонського університетів, через вогниво знань яких пройшов Лепкий від студента до професора та завідувача кафедри. Коли сьогодні, на відстані часу, перечитуємо поезію, прозу, доку­менталістику, історико-літературознавчі студії письменника і вченого, то на­правду відчуваємо, як то тут, то там змінюються-переливаються і, наче промені, змигують етюдна споглядальність, фольклорна інтонаційність образів та символів, публіцистична панорамність, психолого-аналітична заглибленість. Але все це фіксуємо як результат потужної синтетичної праці. А початок, де він, той прапочаток, де ті корені, та генна першооснова, з якої почалося всесильне сходження у літературу й культуру?

Очевидним і незаперечним є той факт, що найсильніший, і, по суті, домінантний вплив на естетичне кредо Б. Лепкого мало родинне середовище, Поділля, з його невідцвітним фольклорно-етнографічним букетом. Сам же письменник у «Заспіві», одному з ранніх віршів, писав:У примітці до оповідання «Підписався» автор не лише розкриває джерела його появи, а й вводить нас у те віконце, через яке можемо збагнути саму суть творчого методу: «Порукою до писання була мені не тенденція, а сама охота писати, передавати образи життя, якими являлися вони у призмі власного «я». Люди, котрих я малюю, — це здебільшого портрети, або студії з природи, але ніколи не фотографії». До речі, простудіювавши римітковий матеріал до оповідань «Мати», «Настя», «Над ставом», «Хлопка», «Скапи», «У таборі», «Гостина», «В глухім куті», «Звичайна історія», нарисів, образків та етюдів «Моя вина», «Твій товариш», «Старий двір», «Жінка з квіткою», «На ринку», «Двоє дітей», «Лежав при відчиненім вікні», «Ах, як цей папір пече!», переконуємося, що всі ці твори написані на конкретному матеріалі Поділля.